Вірші волають, не мовчать,
А рими кров'ю в них блищать,
Бо від сестер, братів і мами,
Гіркії сльози мчать струмками.
Вдови стогнуть невтішні,
Й плачуть діти безгрішні.
А немічна стареча,
Теж кричить як малеча
У віршах правда й сум,
Біль поранених дум.
Крик Душі, що злетіла,
І покинула тіло.
Та й помчалась до раю,
Чи до іншого краю.
Щоби там зупинитись,
Та й спокою напитись.
Тож писати я мушу,
Тішу віршами душу,
Та й плекаю надію,
Що від цього зрадію.
Тут я можу сміятись,
В словах добрих скупатись,
Не багнюку жбурляти,
Друзів нових пізнати.
Зневажати зневагу,
Й цінувати Повагу,
Хамовитих й пихатих,
Не бажаю я знати.
Небайдужий.
Лютий 2024 .
