Сад застарілий, ніби ліс казковий,
Пирій до пояса поміж дерев.
Тенета павука, немов шовкові.
Метелик вже не бореться, завмер.
Подекуди будяк такий розлогий,
Високі маківки, корона-голова.
І полину кущі мʼяко-вологі,
Їх аромат навколо проплива.
Гілля у яблуні, немов хвороба покрутила,
Ще де-не-де виблискують плоди.
На сонці, мов мара угорка слива,
Бо гусінь зʼїла начисто листки.
Стара черешня вже кору втрачає,
Бо не лікує клей ту безліч ран.
І так весь сад, потроху засихає,
Навіть не радує нічний туман.
А абрикоси небо підбирають,
Гілками чорними торкаючись до хмар.
Колись плодили… зараз завмирають,
Вже закінчився їхній календар.
Пізніше, коли ніч торкнеться того саду,
Дерева бачить свої чудо сни.
Як зустрічають польову бригаду,
Щодня… з весни, до пізньої зими.
Усе минуло… радість, сподівання,
Спів солов’я, і стиглий аромат.
Лишилося із вітром спілкування
І стукіт дятла, що тривожить сад.
17.02.24р. Олександр Степан.
