«Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... А до того
Я не знаю Бога.»
Тарас Шевченко*
Нема натхнення,
Наче в душу
Осів тяжкий зимовий сум
Й скував морозом...
Але ж мушу
Із розмаїття власних дум
Впустити в світ хоча б Надію,
Бодай не хибне відчуття,
Бо й в тому стані тихо мрію...
Тарасе! Все своє життя
Я йшов до тебе,
Не фізично,
Чи з віником троянд в руках,
А, наче птахою із неба,
Здолавши боязкість і страх,
Десь поруч на граніт присісти
І подивитись на цей світ...
Чому ж той шлях такий тернистий?
Невже пророчий «Заповіт»
Ворожу кров несе у море
Й від обстрілів реве Дніпро,
І знову лихо й знову горе...
Та де ж той Бог?
За що!? За що!?
Чому, щоб жити вільно й ново,
Потрібно жах цей пережить?..
Чому снаряди а не Слово
Керують світом?
Дивна мить,
Немов Тарас відчув мій сумнів
Й в обличчя дощиком плеснув, -
Не має бути сірих буднів,
Ти, хлопче, мало не заснув!
Кайдани кат вовік не зніме,
Їх треба рвати власноруч
І підніматись із коліна,
Щоби краса Дніпрових круч
Була Вкраїною навічно!
А розмаїття власних дум,
Хай навіть трохи алогічне,
Не викликало більше сум!
09.03.2024р.
*Тарас Шевченко «Як умру, то поховайте …» (Заповіт)
Зібрання творів: У 6т.—К., 2003.—Т.1:
Поезія 1837-1847.—С.371;С.750-752.