– Ісус казав: «Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не здатний до Божого Царства!» Ісус цими словами каже, що людина не повинна бути прив’язаною до будь-чого, і не повинна озиратися назад. Озиратися назад – давня звичка людського розуму: всі весь час дивляться назад. Всі або дивляться назад, або дивляться в майбутнє, – і саме так вони проґавлюють теперішність.
А теперішність – божественна. Минуле – це мертві спогади; майбутнє – це всього лише надії, фікція. Реальність полягає тільки в теперішньому. Ця реальність і є Бог, ця реальність і є Царство Боже.
Тільки це і повинно бути зрозумілим – нічого іншого не потрібно. Всі дуже добре знають, що минуле є минуле – його більше немає, його змінити не можна, і з цим нічого не поробиш. Не роздумуйте над минулим, не витрачайте свій час та енергію. Це пережовування жуйки щодо свого минулого створює навколо вас екран, і ви крізь нього не можете бачити те, що вже біля вас, навколо вас.
Ви весь час проґавлювали теперішність, і це вже стало вашою звичкою. Ви весь час думаєте про минуле. Усвідомте це! Тільки не намагайтеся спеціально припинити думати про минуле, бо якщо ви будете старатися припинити це, то ви ще більше зав’язнете в ньому. Просто усвідомте це, звільніться, виплутайтеся зі спогадів про минуле.
Ви повинні тільки усвідомити. Коли на думку почне спадати минуле – розслабтеся, заспокойтеся. Залишайтеся лише чуйними і уважними, не потрібно ніякого внутрішнього базікання. Просто усвідомте, що минуле вже минуло – не потрібно його пережовувати знову і знову.
Люди використовують минуле як жувальну гумку – вони весь час його жують і жують. Жувальна гумка нічого не дає людині – це не продукт харчування, це щось порожнє, але завдяки постійній вправі щелеп людина почувається добре. Всього лише вправа щелеп для розуму – а людина почувається так, ніби вона займалася чимось вартим.
Просто залишайтеся уважними щодо думок про минуле, і якщо ви зможете бути уважними щодо них, то ви поступово усвідомите, що і майбутнє автоматично зникає. Майбутнє є не що інше, як проекція минулого: майбутнє є бажанням мати знову і знову ту частину минулого, яка здавалася вам прекрасною, і не мати тієї частини минулого, яка була болісною, – ніколи не мати її знову.
Ось що таке майбутнє. Ви обираєте частину минулого, звеличуєте її, ідеалізуєте її і уявляєте, що і в майбутньому ви знову і знову будете мати ті самі моменти щастя – і, звичайно ж, ще більш насичені, ще більш значимі. І ще – ви ніколи не будете мати того болю, через який ви пройшли в минулому. Ось що таке ваше майбутнє.
Якщо минуле зникає – воно зникає не одне. Воно забирає із собою і майбутнє. І коли вони обоє зникають із вашого мозку – ви раптом опиняєтеся тут і зараз – час зупинився. Цей момент відсутності часу і є медитацією… а Ісус цей момент, який поза часом, називає Царством Божим: «Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не здатний до Божого Царства!»
Просто пам’ятайте про це. Нічого не потрібно робити, тільки пам'ятати – пам'ятати безперервно, щоб пам'ять про це йшла разом із вами як дихання, завжди, чим би ви не були зайняті, щоб вона завжди зоставалася десь у серці. Тільки постійно пам'ятати про те, що минуле повинно бути відкинуте, тому що воно вже минуло – і очікування майбутнього зникне разом із ним.
«Тут і зараз» – це двері; через «тут і зараз» ви переходите від зовнішнього у внутрішнє, ви переходите від світського до божественного, до Бога.
– Чи плачете Ви коли-небудь?
– Так, кожного разу, коли дивлюся на людей і на їхню дурість. Вони можуть не бачити моїх сліз, вони можуть не чути моїх ридань, але, коли я дивлюсь на людей, на їхній світ страждань, який вони собі побудували і будують далі, – я завжди плачу. Це моє страждання. І я хочу позбутися цього страждання, але для цього потрібно, щоб люди позбулися свого світу страждань, через який страждаю і я. Тільки тоді, коли люди позбудуться свого світу страждань, тоді і я позбудуся свого страждання.
Кажуть, що коли Будда досяг дверей позамежного, він зупинився біля них і не ввійшов у них. Двері були відчинені, божества готові були вітати його – але він не ввійшов. Божества питали його: «В чому справа, чому ти зупинився? Заходь, ми чекали на тебе кілька століть. Ласкаво просимо, ти повернувся додому».
А Будда сказав: «Я залишуся тут, я повинен залишитися тут, поки останній із людей не пройде мимо мене і не зайде в ці двері. Інакше я не можу ввійти».
Це прекрасна притча, але не варто сприймати її буквально…
Хоча це правда. Коли ви стаєте усвідомленим, коли ви стаєте буттям, – коли ви нарешті Є, – у вас виникає безкінечне співчуття. Будда зробив співчуття критерієм просвітленості. Якщо ви вже досягли, то ви страждаєте не через себе, ви страждаєте через інших, – бачачи страждання навколо себе, бачачи абсурдність всього цього світу страждань. Бачачи, що для всіх існує можливість позбутися всього цього негайно, прямо зараз, – а всі все ще чіпляються за старе, за вже вмерле, чіпляються за страждання, які були в їхніх батьків, дідів, прадідів…
Однією рукою всі відштовхують старі страждання, а другою – притягують їх ще ближче до себе. Всі навколо весь час будують собі свою власну тюрму і при цьому бажають бути вільними. Всі їхні зусилля – суцільні протиріччя.
Дивлячись на все це… так, я плачу завжди… майже завжди…
– Упродовж десяти років я вважав себе поетом. Але після того, як десять днів тому я прийняв санньясу, мені стало байдуже, писав я колись вірші чи ні, хоча я часто чую, як ви вихваляєте поетів. Що трапилося зі мною?
– Насамперед: ніхто не може вважати себе поетом, залишаючись людиною у звичному розумінні, тому що поезія є щось таке, що трапляється, коли поряд із нею немає ніякої людини, немає нікого. Якщо людина тут, якщо ви тут, то вся ваша так звана поезія буде просто нісенітницею, безглуздям. Поезія трапляється лише тоді, коли ви відсутні.
Ось чому вона така прекрасна. Вона входить у вашу порожнечу: вона наповнює вас – наповнює ваш вакуум. Ви стаєте вагітним чимось невідомим, дивним.
Поет – як матір. Матір не може просто так створити, написати, намалювати, виготовити дитину. Дитиною потрібно завагітніти – матір повинна виходжувати її, вона повинна виношувати її глибоко в серці, стараючись дати їй фізичне, матеріальне тіло, – але не душу.
Поезія приходить точно так само, як і вагітність – з великої любові. В стані глибокої сприйнятливості ви стаєте ніби жіноча матка – і наповнюєтеся поезією. Це вагітність. І ви повинні бути дуже обережними, тому що можлива невдача – можливий викидень: ви можете поспішити і тим самим вбити зародок.
Дозвольте поезії міцно облаштуватися всередині вас. На це знадобиться деякий час – вона розвиватиметься поступово. Вона буде зростати у вашій підсвідомості. Вашої свідомості для цього зовсім не треба. Ваша свідомість буде тільки перешкодою. Забудьте про свою свідомість і дозвольте поезії зростати.
Ви відчуватимете тягар – все ваше єство відчуватиме себе так, як ніби ви несете важку ношу. Прекрасну, приємну, дорогоцінну, – але все ж таки ношу. А потім, одного прекрасного дня, народиться дитина. В цей момент народиться не тільки дитина – народиться також і мати.
Коли народжується поезія – народжується і поет. Поезію створює не поет. Фактично, саме народження поезії і народжує поета. До народження поезії ви не були поетом – тільки після її народження.
Жінка стає матір’ю. Матір – це абсолютно інша категорія; матір відмінна від звичайної жінки. Жінка є жінка, а матір – це щось зовсім інше. Це жінка, яка завагітніла чимось позамежним, вона виносила це позамежне в своїй утробі, вона дала позамежному матерію, тіло.
Поет народжується разом із народженням поезії. Він є тінню поезії, її наслідком. Він іде слідом за поезією, він не передує їй. Раніше не було ніякого поета, раніше не було ніякої матері. Була людина, була жінка, але не було ніякого поета, не було ніякої матері. І це стосується кожного вірша, кожної дитини. Матір дитини прийшла до існування тільки після того, як сталася ось ця дитина; поет прийшов до існування тільки після того, як сталася ось ця поезія.
Зазвичай те, що люди називають поезією, – поезією не є. Зазвичай це щось таке, що йде від розуму. Ви придумуєте її, вдосконалюєте її, записуєте її. Все, що ви пишете самі, завдяки своєму розуму, – є прозою; і все, що через вас пише Бог – є поезією. Вона може мати форму прози – це не має жодного значення. Все, що каже Будда чи каже Ісус – поезія. За формою це проза, але справа зовсім не в цьому – це поезія тому, що вона створена Богом: ціле пише це через якусь свою частинку. Океан намагається дати вам своє одкровення через окрему краплину.
Кожного разу, коли пише ваш розум – це проза, звичайна проза. Коли Бог пише через вас – це поезія. Це може бути у прозовій формі – але все ж це поезія.
В цьому процесі ви не можете вважати свою особистість поетом, не можете ототожнювати себе з поетом – це буде завадою, перепоною, це буде руйнувати всю музику, всю гармонію. Це дуже добре – добре, що ототожнення відкинуто; добре, що Ви забули про поезію; добре, що на Вас ніяким чином не впливає те, пишете Ви чи ні. Це правильна ситуація. Тепер для Вас чи не вперше з’явилась можливість того, щоб з Вами сталася поезія.
Ніхто не може сказати, що вона станеться, тому що поезія не може бути передбачена. Якщо ви передбачаєте її, то знову починає функціонувати розум, знову буде чекання і намагання зробити щось для так званої поезії. Ні – повністю забудьте про це. Можуть минути місяці, можуть минути роки, може минути все ваше життя, але одного разу – якщо ви дійсно забули про своє ототожнення з поетом – ви станете посередником, медіумом. І щось почне текти через вас.
Це буде йти через вас, але це буде щось позамежне. Тоді ви будете спостерігачем, свідком цього. Ви не будете поетом – ви будете свідком, інструментом. І коли поезія народиться – пробудиться абсолютно інша якість буття.
Ось що таке поет. Всі великі поети були скромними, вони не проголошували себе поетами.
Упанішади навіть не підписані – ніхто не знає, хто написав їх. Найвеличніші поети навіть не намагались підписати їх, вони не ставили своїх підписів. Для них це було би богохульством. Вони залишили після себе поезію, але вони ні на що не претендували. Вони були просто провідниками, засобами поширення.
Істинний поет є провідником, медіумом, посередником. Поезія дуже близька до медитації, до релігії, – це найближчий їхній сусід. Політик працює з тим, що практичне; вчений працює з тим, що можливе; поет працює з тим, що ймовірне; містик працює з тим, що неможливе. Найближче до неможливого – ймовірне; ось чому поет із містиком найближчі сусіди.
Поезія варта всіх можливих похвал, але похвали не варті більшість так званих поетів. Дев’яносто дев’ять відсотків із них – просто писаки. Вони виготовляють дещо розумове – це діяльність їхнього его. Все, що вони роблять – маніпулюють словами, жонглюють поняттями, але поезія крізь них не тече.
Ви можете писати твори, які будуть схожі на поетичні, – технічно вони можуть виглядати правильно, але вони можуть бути мертвими. Іноді стається навпаки – поема технічно неправильна, але вона є живою. Кого зі справді живих хвилює те, правильний твір технічно чи неправильний? Справжній твір завжди буває або живим, або ні.
Якщо ви збираєтеся стати матір’ю, чи хотіли б ви мати дитину, яка технічно правильна, але мертва? Дитина-робот: технічно вона абсолютно правильна, ви не знайдете в ній жодної вади, крім однієї – вона не є живою.
Якщо вам потрібні технічно правильні людські істоти – то тільки роботи і задовольнять вас. Тільки вони й можуть бути абсолютно правильними. Реальна, жива дитина, з вашої точки зору, матиме багато дефектів – вона і повинна їх мати, тому що життя існує в небезпеці і смерті.
Тільки мертві речі поза небезпекою. Життя – це завжди небезпека, ризик: потрібно подолати тисячі труднощів, потрібно розгадати безліч загадок. Саме явище існування життя – диво дивне… і в ньому так багато недосконалості.
Життя є недосконалим, тому що життя – це явище, яке розвивається. Все, що розвивається, буде недосконалим – інакше як би воно могло розвиватися? Все, що розвивається – розвивається завдяки помилкам, завдяки недолікам, завдяки хибам. А все, що досконале – вже мертве: воно пройшло увесь свій шлях розвитку і годиться тільки для могили, нічого іншого ви з ним зробити не можете.
Дев’яносто дев’ять відсотків усіх поетів – просо збрід писак, які високопарно вважають себе поетами: вони народжують мертвих дітей. Іноді – тільки іноді, дуже зрідка – серед них зустрічається справжній поет. І кожного разу, коли стається таке явище як поет, що є дивом на цій землі, за його спиною стоїть містик: ще один крок – і поет стане містиком.
Якщо поет, який ще не став містиком, постарається відростити дещо більші крила, – він ним стане. А якщо містик у своєму співчутті зробить крок назустріч звичайним людям – він стане поетом.
Поезія є засіб зв’язку з таїною життя. Допоки ви не відчуєте самого життя – як ви можете спілкуватися з ним? Поезія є взаємовідносини між вами і цілим. Дещо відбувається між краплиною і океаном, між листком і деревом. Дещо відбувається між цілим і його частиною, і частина, коли це відчуває, починає танцювати; частина так переповнюється радістю, що вона співає; вона так захоплюється, що її рухи стають поетичними. Вона більше не ходить по землі – вона літає.
Проза є просто ходження по землі, а поезія – це політ у небі. Проза є ходою, а поезія – танцем. Геометрія рухів може бути однаковою – але їх якість, їх наповненість суттєво різниться.
Добре, якщо ваше ототожнення з поетом зникло, а ви відчуваєте тягар вагітності поезією, – ви благословенні. Це саме те, що дає санньяса. Коли ваше старе ототожнення зникає, ви залишаєтесь у вакуумі. Тільки у вакуумі руки Бога можуть опуститися на вас і створити дещо із тієї глини, якою ви є, створити дещо прекрасне. І це творіння буде не ваше – воно прийде через вас.
Радійте, що ототожнення з поетом зникло, – не старайтеся повернути його назад. Забудьте про це, забудьте про все це – про все, що ви знали про поезію і поетів. Просто радійте, що ви є самим собою, що у вас є зв’язок із життям, і одного разу ви втрапите в унісон із цілим – ви налаштуєтеся на нього, ви будете в гармонії з ним – і тоді пісня спуститься на вас, як голуб небесний спустився на Ісуса. Тоді ви станете поетом. Ви не будете проголошувати це – але ви ним будете.
Той, хто є поетом, не говорить про те, що він є поетом. На звання поета претендує тільки той, хто і близько не поет.
– Я відчуваю себе актором в спектаклі, і моя роля в нім не завжди мені подобається. Кожного разу, коли мені здається, що спектакль закінчується, – щось змінюється, і моя роль набуває нової форми. Від того виникає бажання вибухнути і розчинитися в просторі. Чому це так?
– Насамперед: якщо ви дійсно відчуваєте себе актором у спектаклі, то не має бути ніяких питань щодо того, що вам подобається чи не подобається. Тобто, ви не можете говорити: «Іноді мені не подобається моя роль в спектаклі», тому що поняття «подобається» і «не подобається» мають сенс тільки тоді, коли ви думаєте про себе не як про актора, а як про дійову особу, того, кого ви граєте.
Для актора всі ролі однакові. Яке має значення, грає він Ісуса в п’єсі, чи Іуду? Якщо ви дійсно знаєте, що це спектакль, то за лаштунками сцени Ісус з Іудою однакові, – це всього лише спектакль, – що ж поганого в тому, щоб гарно показати Іуду? Як це може не подобатися? І що гарного в тому, щоб показати страждання Ісуса? Як це може подобатися?
Подобатися чи не подобатися може тоді, коли ви думаєте, що ви дійова особа насправді – що ви справдешній Ісус, чи справдешній Іуда. Тоді з’являються поняття «добре» і «погано», тоді з’являються судження і оцінки, тоді з’являється осуд. А якщо ви тільки актор, то вам повинно бути все одно, граєте ви роль Ісуса чи Іуди.
Якщо ви розумієте, що життя є просто грандіозний спектакль, то ви повинні покінчити з цими «подобається» і «не подобається». Тоді ви виконуєте будь-яку роль, яка вам дісталася від режисера, від цілого. Ви не дійова особа – ви актор і виконуєте бажання цілого.
Це одна з найкращих технік всіх релігій – стати актором в житті. Тоді «подобається» і «не подобається» зникають, і мета будь-якої релігії досягнута – вам не потрібно нічого вибирати, ви вільні у своїй ролі.
Що ж – станьте актором. Грайте свою ролю, грайте її прекрасно… тому що, якщо ви вже повинні її грати – то чому не грати її пречудово? Ви Іуда? Прекрасно! Будьте Іудою, насолоджуйтесь цією роллю і дайте можливість глядачам також отримувати насолоду від вашої гри. За кулісами Іуда з Ісусом зустрінуться і будуть пити чай зі смаколиками – там вони друзі. Вони мають бути друзями.
Без Іуди, насправді, не могло бути й Ісуса. Без Іуди вся історія стала б не такою. Ви просто подумайте про Ісуса без Іуди. Християнство могло б і не виникнути.
Без Іуди про Ісуса могло би не зберегтись жодного запису. Без його зради Ісуса могли б не розіп’ясти, а саме тому, що його розіп’яли, він так глибоко запав у серце людства.
Християнство виникло не через Христа, а через хреста. Тому християнство мало би називатися «хрестиянством». Його виникнення пов’язане не з Христом, а з хрестом, на якому розіп’яли Христа.
Якщо ви подивитеся на християнські церкви, то побачите, що хрести на них підняті набагато вище, ніж Ісус. Єпископи і священики носять на своїх грудях не Христа – вони носять хрести; церква народилась не із Христа, а із хреста, і вона живе не в Христі, а в хресті. Але якщо ви так будете думати про церкву, якщо вам дозволять так думати про церкву, то хто постане перед вами автором того розп’яття? Хто стане головним героєм? Іуда, а не Ісус!
Останнього моменту, на хресті, перед тим, як померти, Ісус засумнівався. Частина засумнівалася, розчиняючись в цілому, – чи розчинятися в ньому? Ріка засумнівалася – чи впадати в океан? Це так природно, це так по-людськи. Ісус є сином людським, і сином Бога.
Кожна ріка повинна відчувати тривогу і побоювання, наближаючись до океану. Вона наближається до нього весь час свого існування, від самого свого народження, – вона могла текти тисячі кілометрів до зустрічі з океаном, – але коли ріка впадає в океан, глибоке сум’яття повинно виникнути в її серці. Ріка повинна зникнути. Океан такий величезний – де вона там буде?
Вона буде загублена, зникне її індивідуальність: ім’я, форма, мрії, бажання – все десь подінеться. Океан такий величезний – вона просто зникне в ньому. Впадання в океан є для неї смертю. Це потерпання і є хрест. Коли ріка впадає в океан і потерпає – це хрест.
В останній момент Ісус поглянув на небеса і запитав: «Боже, Ти покинув мене? Чому це сталося зі мною?» – крик страждання.
«Нащо Ти покинув мене?» – ця фраза показує все людське в Ісусові. У цій фразі Ісус надзвичайно прекрасний, незрівнянно прекрасний.
Будда є менш людяним, його можна назвати «надлюдиною», а не людиною. Якби він мав померти на хресті, то він би не кричав у небо: «Боже, навіщо ти покинув мене?» Будда знає, що немає нікого, до кого можна було б так кричати, що Бог як уособлення – це людська вигадка. Він знає, що все, що народжене, має померти; він цілком розуміє це. Він не буде кричати – він буде просто розчинятися. Ріка Будди не буде сумніватися, вона не буде вагатися жодної секунди. Для неї не буде хреста.
Будда є нелюдським, він дуже далеко від серця людини. Махавіра ще більш нелюдський. Вони зовсім не від світу цього, вони дуже абстрактні, як ніби вони не були конкретними людськими істотами. Вони більше схожі на безтілесні ідеї. Вони здаються не реальними, а фіктивними, міфологічними.
Ісус дуже реальний. Він так само реальний, як і кожна людина. І цей крик… Будда сміявся б. Якби Будда був там і почув цей крик, він би сміявся над глупством цієї людини: «Чому ти плачеш? Про що ти кричиш? Кому ти кричиш?!»
Будда сміявся б з Ісуса; Шанкара теж би сміявся: «Що ти робиш? Весь цей світ є сновидінням. Ти лише частина вигадки; ти не є реальним, ти нереальний. Просто зникни. Кому ти кажеш: «Ти покинув мене?» Хто це покинув тебе?»
Але Ісус не такий. Він плаче – сльози, мабуть, текли з його очей. Він людина, така сама людина, як і ви – укорінена в землі, як і ви. Він дуже земний... але не лише земний. Він щось більше.
Він плаче. На якусь мить він навіть стає сердитим і роздратованим. Він кричить: «Боже мій! Боже мій! Нащо Ти покинув мене?!» А потім він усе зрозумів. Ріка була в сумнівах, потім все зрозуміла – і рушила в океан.
Потім він зрозумів і сказав: «Та проте – не моя, а Твоя нехай станеться воля! У руки Твої віддаю свого духа!». Частина стала готовою влитися у ціле.
Він земний, і він небесний – він і те, й інше. Він великий міст між людьми і Богом. В останній момент він зрозумів усе це як роль, яку йому необхідно зіграти.
«Нехай станеться воля Твоя, а не моя» – в останній момент це стало для нього грою. А якщо це робиться з вашої власної волі – це не є грою. У цьому вся різниця.
Ви кажете: «Кожного разу, коли мені здається, що спектакль закінчується, щось змінюється і моя роль набуває нової форми». Це те, чим власне і займається Бог. Він постійно змінює вашу форму. Колись ви були рослиною... потім ви були комахою... потім ви стали твариною... Потім ви стали людиною: іноді жінкою, іноді чоловіком; іноді чорним, іноді білим; іноді дурним, іноді розумним. Він постійно змінює вашу форму, тому що це єдина можливість, щоб ви стали усвідомленим...
Одного разу, десь посередині якоїсь форми, ви усвідомите, ви повинні усвідомити. І тоді все стане схоже на гру актора, тоді ви й самі зможете сказати: «Нехай станеться Твоя воля, а не моя».
В той момент ви звільнитеся. Коли ви зможете від всього серця голосно сказати: «Хай збудеться воля Твоя, а не моя!», або: «Хай все буде так, як добре в очах Твоїх, а не моїх!» – тоді ваше «я» зникне назавжди… Ваша ріка впала в океан.
– Я відчуваю, що був нечесним і нещирим у всіх своїх взаєминах протягом усього мого життя. Так, я був несправедливий до моїх батьків, до моєї дружини, до моїх дітей, до моїх друзів та сусідів. Це причина великої агонії в мені, у моєму розумі. Що мені робити?
– Якщо ви почнете думати в термінах діяння, ви знову будете нещирим, тому що у всьому, що б ви не робили, ви були нещирим. Ваше діяння стало пошкодженим, дефектним.
Тож перш за все: чиніть опір будь-якому діянню, яке намагатиметься позбавити вас нещирості! Просто залишайтеся щодо своєї нещирості пильним і уважним. Не поспішайте робити що-небудь, тому що з вами відбуватиметься те саме – у ваше теперішнє діяння буде залучено всі ваші минулі діяння.
Чиніть опір будь-якому діянню щодо своєї нещирості! Просто залишайтеся з відчуттям, що ви нещирі – цього повністю достатньо. Це очищення, це чудова можливість звільнитися від бруду та очиститися.
Просто залишайтеся з відчуттям, що ви були нещирі, і не намагайтеся щось робити щодо цього, тому що це знову буде спробою створити гарний образ самого себе – що ви вже не нещирі, що ви стали щирим. Ваше его зачеплене, тому воно старатиметься щось робити.
Намагайтеся усвідомити цей факт – не намагайтеся щось робити щодо своєї нещирості. Все, що б ви не робили – буде незрілим. Занадто рано. Просто залишайтеся з цією думкою, живіть із нею.
Живіть з думкою, що, взагалі-то, ви нещирі. Якщо ви зможете жити з нею, то сама ця думка, саме усвідомлення цього повністю знищить ваше его. Его не може залишатися живим, якщо ви вважаєте, що ви нещирі. Его потребує гарного образу: що ви щира людина, що ви дуже чесна людина. Его каже: «Роби будь-що, щоб полагодити образ, щоб оновити образ, щоб повернути образ гарної людини».
Ви були нещирими. Це виявлено вами у процесі медитації. Тепер его наражається на небезпеку смерті. Его каже: роби щось. За допомогою діяння воно спробує знову відновити зіпсований образ, знову відновити старе, щоб ви знову могли відчувати: «Я хороший, я прекрасний, я щирий, я моральний, я те і я це».
Перший крок дається дуже важко, але він має бути зроблений: просто залишайтеся уважним до своєї нещирості. Дивіться на саму думку про свою нещирість, бачте її постійно, і не турбуйтеся про те, щоб змінити ту думку.
Вона зміниться сама по собі, тому що якщо ви розумієте, що ви нещирі, то ви не зможете більше бути нещирим. Це неможливо – так ніколи не буває. Цього не може статися. Якщо ви знаєте, що ви нещирі, – нещирість зникає.
Тому, якщо ви з якоїсь причини хочете, щоб нещирість залишилася з вами , щоб ви залишилися нещирим, – робіть щось, щоб створити відчуття, що ви щирі.
Якщо ви знаєте, якщо ви думаєте про себе, що ви брехун, то брехня рано чи пізно зникне сама собою. Якщо ви відчуваєте, що ви аморальні, не намагайтеся робити що-небудь: не кайтеся, не відчувайте провини, – все це тільки хитрощі. Залишайтеся з думкою – з голим фактом, що фіксує те, ким ви є. Не робіть ніяких рухів у бік моралі, не займайтеся ніякими діяннями, щоб стати моральним. Залишайтеся оголеним, з голою думкою, з голим фактом, з голою реальністю, – і ви побачите, що відбувається зміна. Але ця зміна буде відбуватися не внаслідок вашого діяння...
І коли зміна приходить до вас – вона приходить не в результаті вашого діяння, вона приходить від Бога. Тільки Бог може зробити вас моральним, щирим; тільки Бог може зробити вас релігійним; тільки Бог може зробити вас чистим. Це прасада, це Божий дар, – самі ви не можете зробити це.
Все ваше діяння полягатиме в недіянні. Просто нагадуйте собі знову і знову, що ви не повинні нічого робити.
Ви кажете: «Це причина великої агонії в мені, у моєму розумі». Так, це велика причина агонії для вашого розуму і для вашого его – що одне й те саме: розум чи его, – тому що его почувається зачепленим, пораненим. Ви – і нещирі? Ви завжди вірили, що ви дуже щира людина, ви завжди вважали, що ви людина найвищої проби – крещендо людства, чисте золото. Ви завжди вірили у це.
Тепер медитація прорубала вікно у цій фальші. Ви змогли зазирнути в себе – в реальність. Ви натрапили на дзеркало і побачили в ньому себе – справжнього. Тепер не намагайтеся втекти від нього, залишайтеся із фактом. Ким би ви не були – це ваша реальність. Залишайтесь із фактом. Якщо ви зможете залишатися з фактом – ви змінитеся. Але ця зміна не буде результатом ваших дій – вона з вами станеться сама.
Коли до вас приходить трансформація, вона має зовсім іншу якість. Все, що б не робили ви самі, – завжди буде крихітним, пересічним і, зрештою, марним. Все, що б не зробив для вас Бог, – є безкінечним. Безкінечним може бути тільки те, що йде від безкінечного.
Не намагайтеся щось робити. Прийміть факт, залишайтеся з ним, розслабтеся – і раптово прийде трансформація.
Трансформація здійснюється Богом, а не вами. Ви просто дозволяєте Йому. Це все, що ви повинні робити зі свого боку. Відкрийте двері та чекайте. Просто відчиніть свої двері – це все, що ви повинні зробити.
Щоб тоді, коли Він постукає у двері, ви б могли привітати Його; коли Він прийде, ви могли б розпізнати Його; коли Він прийде, ви могли б впустити Його всередину. Просто не сидіть із зачиненими дверима – от і все.
Медитація є не що інше, як відкриття дверей.
Медитація не дасть вам просвітління, запам'ятайте це. Жодна техніка ніколи не зможе дати вам просвітлення – проблема просвітлення не є технічною. Медитація може лише підготувати ґрунт, медитація може лише відкрити двері. Медитація може зробити лише щось незначне – значуще прийде саме. І якщо ви готові – воно завжди прийде.
– Колись Ви казали, що сім’я – це перше, від чого треба відмовитися. Я не розумію, як мені відмовитися від святкування дня народження мого батька?
– Від сім’ї потрібно відмовитися – це правда. Але ця відмова не означає, що ви повинні забути про сім’ю повністю, що ви повинні втекти від неї і не показуватися їй на очі, що ви повинні перестати любити батька, матір, своїх близьких. Ця відмова означає, що ви просто повинні відмовитися від їхніх настанов, які суперечать вашому баченню світу, від різноманітних традицій, які вкорінилися у вашій сім'ї, від того, щоб іти у свого батька чи своєї матері на повідку. Любіть їх, поважайте їх, але завжди пам'ятайте, що Царство Боже незрівнянно вище будь-якого суспільства, і сім'ї теж.
Якщо ви не вживаєте алкоголю, то це не означає, що ви не можете сидіти за столом, на якому стоїть алкоголь. Якщо ви не виконуєте порад людини, що суперечать вашому світогляду, то це не означає, що ви з тією людиною не маєте спілкуватися. Любов і повага повинні залишатися до людей тільки тому, що вони просто люди, тим паче до батька чи матері.
Тож ідіть, святкуйте, і, можливо, хтось побачить у вашому святкуванні щось нове, щось привабливе, і… задумається…
– Коли Ісус став Христом – на хресті, чи тоді, коли він вийшов із річки Йордан? Чи має стан Христа якісь стадії?
– Немає жодних стадій. Але це потрібно усвідомити – для просто розуму це дещо складно. Просвітлення – чи стан Христа, чи стан Будди – трапляється в єдину частку секунди, тут немає жодних поступових кроків. Коли Ісус був охрищений Іваном Христителем у річці Йордан – подорож просвітленого вже почалася, але це не був стан всього Христа, яким він став потім.
Насінина почала рухатися до того, щоб стати деревом, – насінина вже кинута в ґрунт і почала рости. Тепер саме дерево та його поява є лише питанням часу. Ви не можете сказати, що, коли насінина кинута в ґрунт, дерево вже тут, – ви не можете сказати цього, тому що дерева немає тут. Ви не можете сказати, що дерево вже є. Ви не можете сказати це тому, що ви не можете побачити це дерево, ви не можете розташуватися під цим деревом, ви не можете зірвати його плоди, ви не можете відчути аромат його квітів.
Так, з одного боку, ви не можете сказати, що дерево існує. Але, з іншого боку, дерево справді існує, бо насінина дала паросток. Насінина стала називатися ім’ям дерева, хоча те, що ми маємо за дерево, знаходиться у дорозі – воно йде сюди. Тепер це лише питання часу. Хоча, знову ж таки, дерево, у певному сенсі, вже прийшло, – насінина вже стала деревом, тому що вона вже вирушила в дорогу.
Того дня, коли Іван Христитель присвятив Ісуса, насінина дала паросток. Небеса відкрилися, і Дух Божий, як голуб, спустився на нього. Це був початок – не стан Христа всього, яким він стане потім, але початок руху до стану того Христа; насінина рухається у напрямку до дерева.
Ісус повністю став Христом на хресті, коли він сказав: «Нехай станеться воля Твоя». У цей день він став деревом, він став великим, розлогим деревом. Тепер тисячі могли знайти дах під ним. Дерево розквітло, воно наповнило своїм ароматом усю землю.
Таким чином, у певному сенсі можна сказати, що коли він був хрищений в річці Йордан, він отримав перше уявлення про це, перший проблиск. На хресті – останній. Коли саме Ісус став Христом – це залежить від того, як ви хочете висловити це.
Вже того дня, відразу після хрищення, його можна було називати Христом, – це просто питання, як це висловлювати. Але Христом у повному сенсі цього слова він став на хресті.
Однак не слід забувати, що стан Христа, або стан Будди, або просвітлення – це трапляється за секунду, в цьому немає ніякої поступовості. Це раптова трансформація, яка потім має здатність розвиватися, як розвивається і сам Бог. Можна сказати, що це не тільки рух ДО Бога – це рух самого Бога.
– Повернення є суто приватною справою. Цього не можуть зрозуміти навіть найближчі люди. Це можливо тільки для тих, хто справді страждав. Але Господь кличе всіх. Чи можливо їм почути клич Його любові?
– Головне не в тому, чують вони чи ні. Вони можуть чути – але залишатися глухими. А Він буде кликати і кликати, скільки завгодно довго, безперервно. Вони будуть глухими, чи вдаватимуть, що глухі, – але Він не німий. Він ніколи не німий, Він безперервно кличе. І якщо вони Його не чутимуть – Він кликатиме голосніше і голосніше. Ось в чому головне.
Він кликатиме безперервно, все голосніше і голосніше, а вони Його не чутимуть до тих пір, аж поки не зазнають страждань. Не тих страждань, які вони собі придумали, щоб вважати себе страждальцями, – справжніх страждань. Господь не хоче, щоб люди страждали, – але така Його природа: Він хоче, щоб люди жили в Ньому. Ви можете зовсім не знати Його і ніколи не згадувати про Нього, але якщо ви будете підсвідомо жити в Ньому – ви уникнете всіх справжніх страждань. Він робитиме так, що ви їх уникатимете.
Але більшість людей живуть якраз навпаки: вони згадують Його на кожному кроці – але зазнають страждань. Це тому, що вони живуть не в Ньому. Вони живуть у чомусь надуманому, у чомусь фіктивному, несправжньому. Хоча Він їх кличе безперервно.
А коли кличеш тисячу – тільки сотня почує. І ніхто не знає, хто увійде в ту сотню. Сама природа цього кличу така, що тільки ті, хто близький до пробудження, зможуть почути Його. Тільки ті, чий сон майже добіг кінця, для кого наближається ранок і хто готовий прокинутися – тільки вони зможуть почути, не зазнавши страждань. Але неможливо передбачити заздалегідь, хто це буде.
Він кличе тисячу: тільки сто Його почують – і тільки десятеро з них почнуть рух у Його бік. Дев’яносто будуть Його чути, але рухатися не почнуть. Вони будуть чути, але вони не будуть розуміти, або вони розумітимуть щось інше, – вони розумітимуть неправильно. А десятеро почнуть рух – і тільки один досягне Його. Дев’ятеро загубляться по дорозі. Він кликав тисячу – а прийшов лише один.
Ось такі справи – із тисячі приходить один.
Так що не варто надто турбуватися про те, чує хтось Його чи ні – Він весь час кличе всіх. Один із тисячі повинен прийти – і цього достатньо. Якщо Він кличе тисячу і приходить один, якщо Він кличе десять тисяч і приходить десятеро – цього достатньо. Не варто вимагати більшого: з огляду на те, як люди облаштували свій світ – це й так багато.
Ви праві щодо того, що тільки той, хто страждав, буде в стані зрозуміти Його. Біль очищає, страждання дає розуміння. Страждання приводить до кристалізації: якщо ви не страждали – ви не знаєте, що таке життя; якщо ви не страждали – ви не знаєте, як вибратися зі страждань.
Великий японський поет Кобаясі Ісса все життя страждав. Він, мабуть, був дуже чуттєвою людиною – він став великим поетом, він був одним із найвеличніших поетів хоку.
Коли йому було чотирнадцять, мачуха вигнала його із заможної родини батька. Перебравши безліч професій, Ісса знайшов покликання в поезії – він заробляв на прожиття складанням хоку. Коли тяжко захворів його батько, він повернувся додому і доглядав його, поки той не помер у нього на руках. Після суду і суперечок з мачухою він нарешті отримав свій спадок і зміг уперше одружитися. На той час йому вже було п’ятдесят років.
Молода дружина народила йому чотирьох синів і доньку, але всі вони померли в дитячому віці. Незабаром померла й кохана дружина, і він майже збожеволів – у душевних муках, у стражданнях.
Ісса прийшов до одного вчителя дзену. Вчитель дзену запитав: «У чому проблема?» Той вчитель, мабуть, був більше схожий на Будду, ніж на Ісуса – людина, яка досягла, але яка зовсім забула про людські страждання.
Ісса сказав: «П’ятеро моїх дітей мертві, а тепер померла дружина. Чому мені так багато страждань? Я не бачу жодної причини для цього. В чому пояснення цього? Я нічого поганого нікому не робив, я жив настільки безневинно, наскільки це було можливо. Я, фактично, жив осторонь усіх. Я не дуже багато спілкуюся з людьми – я поет, і живу у своєму світі. Я нікому не завдав ніякого зла, жив дуже бідно, але був щасливий. Тепер раптово померли п'ятеро моїх дітей, моя дружина теж померла – звідки мені стільки страждань без будь-яких причин? Повинно бути якесь пояснення».
Вчитель дзену відповів: «Життя подібне до краплі роси вранці. Те, що стається смерть, закладено в природі життя. Цьому немає пояснення – це природа життя. Немає необхідності вказувати якісь конкретні причини. Природа життя подібна до краплі роси: якийсь час вона тримається на листку трави, але подув вітер – і вона полетіла; але зійшло Сонце – і вона випарувалася. Така природа життя, запам’ятай це».
Ісса був людиною високого інтелекту. Він все зрозумів. Він повернувся додому і написав хоку. В тому хоку говорилося: «Життя краплина роси? Так, я зрозумів. Та все ж таки… та все ж таки…»
В цьому «та все ж таки… та все ж таки…» міститься щось надзвичайно людське. «Життя є краплиною роси – я зрозумів…» Дружини немає, дітей немає, і очі повні сліз: «Та все ж таки… та все ж таки…»
Тільки той, хто страждав, зможе зрозуміти, що життя є краплиною роси, але навіть тоді залишається «та все ж таки… та все ж таки…» Навіть коли ви розумієте – це розуміння приходить важко.
А що можна сказати про тих, хто не страждав? Вони живуть поверхневим життям. Щастя завжди поверхневе – в нім немає великої глибини. Тільки сум, скорбота мають глибину. Життя поверхневе – тільки смерть має велику глибину.
Життя є дуже звичайним: турбота про їжу, заробляння грошей, кохання – все це дуже звично. Страждання ж має глибину – воно будить вас, воно вибиває вас із вашого сну. Так, тільки ті, хто страждав, зрозуміють це. «Та все ж таки… та все ж таки…» – і навіть вони можуть цього не зрозуміти. Але це саме так – таке життя. Якщо людина пригнічена цим і думає, що не треба нікого гукати, що не треба нічого говорити…
Сталося так, що коли Будда став просвітленим, він мовчав сім днів. Він сидів і думав: «Хто мене буде слухати? Що я буду їм говорити? Хто зрозуміє мене?» Він думав: «Те, що сталося зі мною, – якби мені хтось розказав про це до того, як це зі мною сталося, я б і сам би не зрозумів. Так хто ж мене зрозуміє? Навіщо хвилюватися про це?»
Протягом семи днів він сидів під деревом бодхі. Традиція розповідає, що божества на небесах були дуже стурбовані: «Чому він мовчить? За тисячу років одна людина стала просвітленою. Чому він не кличе за собою людей?»
Вони прийшли до нього – це прекрасна історія. Божества схилилися перед Буддою і сказали: «Ти повинен сказати що-небудь. Ти досяг – ти повинен кинути клич. Твої слова повинні розповсюдитись серед людей – чому ти мовчиш? Ми довго чекали. Сім днів здалися нам як сім століть. Що ти робиш? Не витрачай даремно часу. Ти пробудеш на землі ще недовго, а потім зникнеш назавжди. Перед тим, як зникнути, поклич за собою інших».
Будда відповів: «Хто слухатиме? Хто зрозуміє?»
Але ті божества були дуже хитрі. І це добре, що вони були хитрі. Вони сперечалися з ним, вони переконували. Вони казали: «Так, ти правий. Дуже мала вірогідність того, що хтось тебе почує, іще менша вірогідність того, що хтось зрозуміє. Але нічого не поробиш. Гукай тисячу: сто людей почують, дев'яносто не почують; десять вирушать в дорогу, дев'ятеро загубляться в ній. Десь по дорозі вони подумають, що вже досягли, вони сядуть край дороги і будуть думати, що вже прийшли додому. Тільки один досягне – але й цього одного буде більш ніж достатньо».
І Будда, дивлячись на тисячі квіток лотосу у воді, з яких розкрилися тільки ті, які досягли поверхні води – Сонця, все зрозумів. Він став проповідувати.
Я теж розумію, що мої зусилля досить безнадійні. Дуже добре знаючи, що мені не вірять, що мене не розуміють, я продовжую це робити – говорити. Це все одно, що говорити до стіни.
Бодхідхарма сидів біля стіни, спиною до неї, коли до нього прийшло просвітлення. Негайно він повернувся лицем до стіни, і так сидів завжди протягом дев'яти років. Де б він не сидів – він завжди сідав спиною до стіни. Якщо хтось приходив до нього – хтось, хто був у пошуку, хто щось запитував, – він повинен був запитувати у його спини.
Люди дивувалися: «Що за дурну позу ти вибрав? У світі було багато будд, але ніхто не сидів обличчям до стіни. Чому ти так сидиш? Чому ти такий безглуздий?»
Бодхідхарма відповідав: «Наскільки мені відомо, всі будди сиділи обличчям до стіни, тому що куди не подивися – кругом стіна. Але вони були трішечки чемнішими, ніж я. Ось і все. І я зовсім не турбуюся про те, що ви думаєте про мене. Я поверну своє лице до вас тільки тоді, коли почую, що прийшов хоч хтось, хто здатен мене зрозуміти».
Протягом дев'яти років він дивився на стіну. Потім прийшов один чоловік. Він сказав: «Повернися до мене, або я вб'ю себе» – у руках в нього був меч. Але Бодхідхарма не обернувся. Тоді той чоловік відрубав собі руку і сказав: «Дивися – руки вже немає. Наступною буде голова».
Тоді Бодхідхарма повернувся до нього обличчям і сказав: «Зачекай! Так ти нарешті прийшов?!»
Тільки той, хто готовий вбити себе, може все це зрозуміти.
***
ID:
1018770
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 30.07.2024 13:22:05
© дата внесення змiн: 19.08.2024 12:45:35
автор: Щєпкін Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
