Однак таку кількість людей, що зібралася під одним дахом, таки чимось треба було годувати. Інфракструктура як така з міста зникла. Хотів було піти забрати збірник зі своєю статтею, яка прийшла на відділення Нової пошти увечері перед початком війни, але відділення було зачинене наглухо й на невизначений час. Зміг забрати статтю місяців через чотири, коли роботу поштового відділення було відновлено. Про поновлення роботи пошти дізнався випадково, побачив чоловіка, одягненого в уніформу Нової пошти, який стояв на вулиці й палив цигарку.
Підійшов і кажу: - А чи не дасте мені посилку, яку я мав забрати місяців чотири тому.
-Паспорт є?
-Звісно, як же без нього в умовах військового стану.
-Зайдіть із протилежного боку. Там відчинено.
Отак неждано-негадано отримав статтю, яку вважав уже зовсім втраченою для себе. Проте це свято відбулося лише через чотири від початку війни місяці. А поки треба було думати, де взяти харчі для годування мешканців, що набилися жити до квартири-рукавички.
Дрібні крамниці, кіоски зовсім зникли з поля зору. Хіба що працював один кіоск Кулиничів поблизу перехрестя. Хліба спочатку там практично не було, але принаймні можна було випити гарячої кави із залишками тієї випічки, яку не встигли розпродати в мирний час, відстоявши не таку вже й велику чергу, як за мірками цих перших днів війни, приблизно в 20-30 чоловік. На районі працювало лише кілька великих супермаркетів, черги до яких були вражаючими. Йшли вони зигзагами і брали свій початок за кілька кілометрів на вулиці. Надворі ж було не тепло. За пів дня однак можна цілком було достояти до входу в супермаркет і, похапавши в руки те, що лишилося з їстівного на полицях, відстояти ще пів дня в черзі, що тягнулася через весь супермаркет до каси. Такі ж черги були й за ліками до тих поодиноких аптек, що лишилися функціонувати в місті. В ходу було заспокійливе, на нього був чималий попит.
(далі буде)
З почуттям смутку і тривоги читаю Ваші спогади, адже, це страхіття пережили і переживає сьогодні наше прикордоння.
Чудово, цікаво і майстерно пишете прозою.
Події смутні, але якось, мені здається, інколи з гумором чи іронією виходить. Здебільшого іронізую над своїми тодішніми відчуттями, але коли шукав води по всьому місту, коли топив сніг, щоб принаймні було чим змити туалет, коли прилетіло і я лишився без світла, без інтернет-зв'язку. Особливо, коли мені надавач послуг написав, що, можливо, через рік його відновимо, було не до іронії.
