Під гуркіт хвиль мені співали кози,
На самоті шукали в лісі шлях,
Могутні боги і травневі грози
Навчали їх приборкувати страх.
Куди б не йшло оте свавілля часу,
Життя в кущах як гра в дурне серсо*,
Як сон мисливця , що відгонить квасом,
Як дух століть, що схожий на ІПСО.
Так що тепер!? – зозулі прагнуть тиші,
Загорнуті у хутро до весни.
Мабуть оте, на що полюють миші
В своїх несправжніх мріях записних.
Та не тривкий наш берег срібнокрилий,
Верби густої мезонін крихкий,
Нікому і нічим не будеш милий
Без джокера на палубі слизькій...
