Поїздка добігає до кінця,
білизну провідниця забирає,
а ти прилипнув до одвірка краю,
як до отари злякана вівця…
Але намарно скиглити, тремтіть
чи лити сльози на суху дорогу,
коли вагон дістався епілогу –
ти бережи ретельно кожну мить!
Не метушись і долю не кори,
озону удихни на повні груди,
нехай собі і далі їдуть люди,
а ти свої валізи вже бери…
Та ненадовго, вийди на перон
і залиши усі скарби на лаві,
а сам іди у злигоднях чи славі,
хоча іще й не рушив твій вагон…
Куди іти? Дорога всим одна –
за небокрай. Туди, де вічна тиша.
Де вітер предків душі вже колише
і не потрібно хліба ні вина.
Не поспішай, уже не до звитяг,
пройтися треба подумки стезею,
скарби оті віддати до музею,
бо то є усе твоє… життя.
24.01.2025, СВ-ФН