Вони казали: «Вже нема…»
Вони писали: «Тінь зотліла…»
А я збирала по зірках
Його сліди – мов крихти світла.
Вони несли йому хрести,
Ховали ім’я у чорну тишу,
А я кричала крізь віки,
Що він живий – я серцем чую!
Ніч гнула спину, наче звір,
Світанок рвався із тенет,
Та кров землі, як вічний вир,
Шептала: «Він знайде свій шлях».
Вони несли йому хрести,
Слова – як лезо, погляд – в порох,
А я вдивлялася в листи,
Шукаючи у них промовистого «Повернусь…»
Вони гасили день свічками,
Втирали біль, як пил зі скла,
А я чекала між рядками.
Вони писали імена
На камені, що плаче в тиші,
А я кричала в небеса:
«Він не загинув! Він ще дише!»
Душа ридала, наче скрипка,
Вітри стирали слід з зими,
Та серце – компас, в ньому зірка,
Що не згасає поміж тьми.
І сни пеклися, наче гріх,
І сніг здавався попелищем,
Та десь між зойками і криком
Я вірила: він ще живий!
І ось: у сутінках воріт,
Де місяць плаче срібним вітром,
Стоїть… Живий. Як меч. Як грім.
Як сон, що вирвався з могил.
ID:
1035747
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 18.03.2025 21:43:22
© дата внесення змiн: 18.03.2025 21:43:22
автор: Марина Василюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
