Хто ми такі? Яке у нас коріння?
Яким шляхом блукали увесь час?
Чи будуть здатні нові покоління
В майбутньому згадати нас?
В якій країні ми живемо?
Чи маємо історію нам рідної землі?
І що ми для нащадків збережемо?
Чи є у нас майбутнє взагалі?
Чи є в нас гордість, слава і свобода?
Чи є вогонь відваги, що в душі горить?
Чи є у нас чарівна та природа,
Що серце божевільно від неї тріпотить?
Чи є у нас собори стародавні,
Що захищають свій народ від лихоліть?
Чи є культура і традиції ті славні,
Що надійшли до нас крізь сивину століть?
Чи є в нас честь і віра, що за неї
Великі прадіди у битві полягли?
Чи не даремно крові пролили своєї,
Щоб у країні вільній діти їх жили?
Чи є в нас мова власна солов’їна?
Чи має наша нація ім’я?
Чи є у нас держава, що зветься Україна?
Чи є козацька дружняя сім’я?
Чи є в нас пісня, що рікою ллється?
Чи є в народу нашого душа?
Чи маємо це все, чи лиш здається?
Чи то лиш тільки мрія є чужа?
Та ні, не мрія то і не омана,
То є благословення, що послане з небес,
То є країна наша – рідна і бажана,
Одне з найдивовижніших чудес.
Ми маємо усе, та не навчилися любити,
У нас все є, однак не здатні цінувать,
Ми звикли завжди чогось іншого хотіти,
А те, що біля нас – не помічать.
Все те, що ми отримали у спадок,
Ми завжди боїмося визнавать,
І що народу ми великого нащадок,
Усе частіше стали забувать.
Що є в нас мова і культура власна,
Традиції є власні вікові,
І що ми – нація велична і прекрасна,
Соромимось зізнатися собі.
Ми звикли по чужим законам жити,
Чужі надбання звили поважать,
І як нам в інших шану заслужити,
Коли себе ще не навчились шанувать?
І як збираємось ми далі жити?
Який зоставимо позаду себе путь?
І що ми зможемо онукам залишити,
Коли настане час у вічність зазирнуть?
Так хто ж ми є? Чи довго доведеться
Собі таке питання задавать?
Чи, може, хтось нарешті схаменеться,
Щоб відповідь почати вже шукать?
