В тій щіпці пороху для тебе
світ
зійшовся,
де в кожній порошині –
жар
зорі
з намиста,
що о будь-якій порі
горітиме
на шиї,
як волосся
на плащаниці.
В полум’ї Турін,
в пожежі людство,
і, чого Він не торкнеться,–
сухе гілля,–
й ті ж зоряні вогні –
мов сірники,
а ти
на полотні,
на не руками створеній чернетці,
Творця
торкнулася
карміном серця.
І скам’янів
запалювальний порох біля брами,
закладений в підмурок райських врат,–
кровоточивий
вічністю
стигмат
на тілі світу,
що стоїть
під храмом...
Ти винесла з утробних вод
життя,
Маріє!
Ти ж
і омила
наостанок
смерть.
І всіх убогих,
що носила твердь,
червоним морем
вивела
до мрії,
на береги
усіх
живих
осердь.
З тих пір з’являєшся
згвалтованим собою,
що смертю
виправдовують життя,
і найнесамовитіше виття
причалюєш
до гавані
спокою,
накресленої
божою
рукою.
Живий чуттям,
палає світ
у паливі ганьби
і слави,
в намисті грають зорі поколінь,
а на оздобу
пильних
куполів
пішло Фаворське Світло
золотаве.
