Я волею створив тебе із себе
Й супутницею вірною нарік.
І те, заради чого жив торік,
Залишив за собою простонеба.
Та рівноважний по орбіті хід –
То вагів сон чи небуття, небесних,
А ти – жива, у дусі і тілесно,
Й твій сенс – не обертання, а політ.
Ганьба мені, убогому створінню!
За ревність до нечулого творця,
За горе, що нема йому кінця –
Цьому навколоземному вертінню,
Котре привласнило мій труд і плід,
Зробивши нас обох навік рабами,
Й – дивись! – оцими самими руками
Тебе перетворило на болід.
Чи чуєш ти мене, даремна жертво?
Я знаю, як вернути до життя.
З дарів небес найсправжній – почуття,
Що творить волею із себе, й вмерти –
Єдине, що йому не до снаги.
Я наберу твого у груди світла,
Всотаю в кров й ненатло й заповітно
Вдихну у тебе творчої жаги.
