Стелиться росяна стежина,
Де втекло життя удалечінь.
Гори, мати, полонина,
Міліон думок, тисячі умінь.
Зацвіла обабіч черемшина
І навколо клекіт журавлів,
Посміхнулася стара хатина
Повернулись діти із світів.
Заспівала дзвінко Україна,
Привітала діточок й синів.
Й сльози - росяна стежина
Ллються із убитих слів.
Бо забули, хату, полонину,
Матір, віру, дух століть.
Затоптали рідну Україну
Українці! Що ж, тепер живіть...
Чи ми почуєм десь у англічана
Не рідне слово? З історії сміх?
Чи ми почуєм десь у росіяна,
Щоб так живив національний гніт?
Чи ми почуєм у француза?
"Та ні, та патріоти ж є вони!"
Чому ми бачим українця,
Що сам одяг грати тюрми?
Усе забув, ніщо не цінить.
Остання кров гаситься в жилах,
А вона ще й досі мирно вірить -
Україна! ... що висить на вилах...
Вона ще й досі нас милує
Красою житніх нив, гаїв
Вона ще й досі нам дарує
Яскраве сонце і пташиний спів.
Гей, ви! Прокиньтися із снів!
Щось не утвориться з нічого!
Небуде долі із пустих вітрів,
Без пам`яті не буде волі.
Без волі не буде народу,
Народу не буде без нас,
Без нас не буде і мови,
Створімо разом "кращий час"!
