Скажи мені, як можна не любити
Світанок, що із присмерку настав.
Хіба та темінь може полонити
Того, хто хоч колись в житті кохав?
Що може бути кращим за сузір’я,
Котре вночі відкриється на мить,
І тихий подих того надвечір’я,
Що у повітрі ласкаво шумить?
В душі тепер суцільна невагомість…
Як мало у житті таких хвилин,
Коли не заважає вже свідомість
Простежити буття повільний плин.
Й ти знаєш, відчуваєш – не пропустиш
Хвилину жодну завтрашнього дня,
Своє ти щастя більше не відпустиш,
Бо мало так сьогодні чогось взяв.
Чогось того, що важко описати
Скупими буквами в нехитрому вірші,
Тому простіше просто промовчати
І дати змогу думати душі.
О так, душа – могутня сила,
Котрій властива дивна тишина,
Бо навіть і у крапельці чорнила
Прихована велика глибина.
Ту велич просто треба прочитати,
Й не побоятися вперед піти.
Бо так лиш можна правду відшукати,
І щастя в монотонності знайти.
