Це тридцять два,
Це тридцять три,
Це мільйони трупів,
Яких ховати ніяк не могли,
Не було сили, щоб піднятись,
не те, щоб у землі копатись.
Де хто-небудь помирав,
То так лишався і лежав,
А бeвло й так, що неживого сина,
Мати в баняку варила,
Щоб прогодувати ще живих,
І гомін серця поневолі стих.
Тиждень, два чи три без їжі,
Ставали люди злі та хижі,
А чи довго б ви прожили,
На самій лише корі з дерев?
І чи змогли б ви,
дивлячись на брата,
голодний заглушити рев?
Чи змогли б ви їсти слимаків
на світання, вечір і обід?
Чи змогли б забути голод,
Дивлячись як гине весь ваш рід?
Коли однако гине внук і дід?
І над безіменними могилами я не один стою,
Я не один, є нас багато,
Проваші ми муки пам*ятаєм свято.
І хто нам завинив навік?
Це Сталін, перед очима його обличчя лик.
Через слова єдиної людини
(людини ззовні, а що ж
жило там в серидині?),
Ціла нація, мільйони, гине!
Не кожен сотий по весні,
Тепло зустрів і радість по житті,
Нас стало менше в кілька раз,
Ні Бог, ні світ, ніхто врятував, не спас.
Ніхто не допоміг у найскрутніший час.
І все одно, багато з Вас,
не признає трагедії нараз.
Десять мільйонів мов поховали живцем.
І шкірились чекісти, дивлячись
На смерть агонію і шепіт чийсь:
"Ми всі помрем".
Нехай пробачить мені Бог
за такі слова,
Але куди дивився Він у той момент?
На що тепер повинна опиратись
релігія моя,
Якщо так просто, чийсь наказ,
Випаровував людей мов газ?
І я не боюсь сказати всім в лице,
Ні я, ні мій народ
не змовчимо про це:
Так, браття українці.
Так невіруючий світ,
Так ворожі брехуни злочинці.
Так, це правда, це - геноцид!!!
ID:
256357
Рубрика: Поезія, Історична лірика
дата надходження: 27.04.2011 16:21:38
© дата внесення змiн: 27.04.2011 20:49:00
автор: Даниїл Рістор
Вкажіть причину вашої скарги
|