Двадцять років навчання. Двадцять років, оцей не старіючий дідуган з розмальованою правою рукою і шрамом через ліве око, водив мене світами, наповнював мудрістю, лякав до смерті, карав і нагороджував.
Двадцять років, він був єдиною істотою, по іншому назвати його не можу собі дозволити, яка була поряд постійно.
За двадцять років я з ним побачив і сатану, і бога, і ангелів, і демонів, і шось більше ніж бог, сатана, ангели і демони разом взяті.
За двадцять років я навчився сам створювати богів і демонів, перетворюватись на міфічних істот, читати прокляття, благословення, думки світу...
За двадцять років, я вже встиг засумніватись, чи то було 20 років, чи ціла вічність закована в одну мить "зараз".
За двадцять років я зрозумів, що завтра ніколи не наступить.
(Продолжить)
Ми йшли людною вулецею. Я бачив все.ВСЕ що тільки можна побачити глянувши на людину.Я знав ВСЕ про кожного прохожого, кожну думку, кожен вчинок.Голова тріщала, я так давно не зустрічав людей, хоча як вчора памятаю своїх друзів, батьків, кохану....свою роботу, творчість, свої проблеми...ілюзорність...
– Я дуже люблю Львів. - промовилось мені.
– Знаю, я теж.
Ми стояли оточені хмарою людей – якесь свято. Цікаво, а що далі?
– Далі не буде.-він дістав пістолет- Зупини пулю.
Постріл.
– СТІЙ
– Стою.-сміється він.
Пуля зависла в повітрі, зупинився весь світ. Голоса звучали в голові.
– ЗА ЩО?!
– Чого ти скиглиш? Тобі страшно? Зупини пулю, якщо ти хочеш жити далі із всім, що ти вмієш, якщо помреш, то ти просто не достатньо сильно хочеш жити.
Пуля прошила голову, мозги забризкали оточуючих людей. Тіло повалилось на землю.
Я стояв поряд з вчителем:
– Я зрозумів: зупинити пулю, означало не дати їй зупинити мене.
Нас оточувала паніка, люди не розуміли що відбувається, хто вбив отого бідолаху?!
Він дістає з кишені маленьку круглу залізячку, прикладає її мені до шиї.
– АЙ, боляче.
– Бачиш, болить, значить живий.
На шиї залишився якийсь слід.
– Ідем, ти закінчив своє навчання.
Ми довго йшли вуличками Львову, я розповідав йому про спогади повязані з тими чи іншими місцями, я й забув, що буквально 30 хвилин тому, ця істота випустила мені пулю в голову.
Край міста нас зустрів безкраїми полями, далеким горизонтом, якого ми вміли торкатись. Мене мучило питання, чи ще людина я.
– А чи людина ти, вирішиш собі вже сам. Тепер закрий очі, і продовжуй навчання сам.
– Ми ще зустрінемось?
– Якщо будеш хорошим учнем в себе самого, то так.
– А якщо ні?
– Ну то я прийду, і випущу таку пулю, яка зупинить тебе.
– А якщо не зупинить?
– Тоді я можу гордитись собою, бо мій учень перевершить мене, тоді зможеш зупинити мене, а тепер заплющ очі. В тебе попереду ще двадцять років навчання.
Я заплющив очі, а коли розплющив, лежав в себе в кімнаті в Тернополі.
– МЕНІ НАСНИЛОСЬ!
*заграв будильник*
"Робота!!!"
Я побіг в ванну, щоб привести себе в порядок. На шиї залишився шрам в формі стрілки вверх.
"Ще двадцять років навчання..."
Похолодало від мурашок, які пробігли тілом.
– І що робити богу поміж людей. - запитав я у дзеркала.
– Навчатись, бо у кого ще вчитись богу, як не в людей. - відповіло дзеркал.
...попереду всього лиш, ще одна мить вічності...
ID:
257909
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.05.2011 09:32:15
© дата внесення змiн: 20.02.2012 12:46:14
автор: Caleb
Вкажіть причину вашої скарги
|