Сидиш за столом над чистим аркушем паперу, зажавши ручку в пальцях дивишся в вікно, дивишся у ніч і не бачиш сонця. Не бачиш радості, не відчуваєш щастя. Із кінчиків пальців ллється печаль на папір, але перед тобою чистий аркуш.
Дивишся у вікно і нічого не бачиш, а натомість уявляєш як там, що коїться ззовні? На думку лиш приходить дощ який моросить і пробирає до кісток холод.
А можливо там зовсім і не бридко, а натомість віє прохолодний вітерець, світять зорі і ласкаво посміхається місяць.
Але ж ні.... Ти навпаки намагаєшся уявити як там морозно і противно, настільки наскільки грає пасив всередині у тобі.
Ти м'який, зовсім не напружений, тобі всерівно що коїться навколо, тебе нічого не цікавить і ти далі сидиш у тій же позі над чистим аркушем паперу. І саме в цю мить тобі так хочеться ляснути себе по обличчю, привести себе до тями, просто іноді хочеться крикнути собі на вухо "схаменись!".
Але ж...сидіти і нічого не робити це найпростіше. Піддатись течії, плисти за нею, не пручатись, віддатись без заперечень.
Ти слабак, в тебе немає ні сили волі ні духу; ти ніхто; ти піщинка; ти крапля в натовпі; ти не можеш взяти себе в руки...
Схаменись!!! Стій!!! Це ж ти, це твоє життя і ти по ньому йдеш.
Ти приходиш до тями у тій же позі, з ручкою в руках над тим же чистим аркушем паперу. Тільки за вікном тепер світанок. І кудись відлітає ніч, а з нею і твій пасив. І , нарешті, ти прокидаєшся. Ти хочеш вірити в себе, ти деколи навіть хочеш надіти "рожеві окуляри"... А в себе сам досі боїшся запитати чого ти насправді хочеш...
