Одвічне «чому?» приголомшує мої думки:
"Як може людина вчора ще бути – сьогодні вже ні?!"
І в конвульсіях прагну питання жахливе розкрить,
Та голос ламкий, мов хмизина, і слово [скорботне> мовчить…
Зливаються сум і душа в єдиний потік.
Відчуваю самотності подих і гніт.
Відчуваю, як йдеш ти, не лишаючи слід,
Ніби падає небо, стискаючи світ.
Як раптове торнадо, як лихий буревій,
Виривають з обіймів стан твій тонкий
Небеса проклятущі та безмежно святі
Заспокоять наш сум, прихистять і її...
18.09.2012 р.
