Думки існують у двох вимірах. Перший –це наша душа, другий - слова, у які ми їх одягаємо. Але інколи душі не потребують слів, аби сказати, виплеснути і розкидати все те про що думаєш…Дві душі, які жили своїми емоціями, власними клопотами, але непомітно для себе тримали у руках тонку нитку спогадів та почуттів, яка давала надію на те, що на обличчі майбутнього лишатиметься та ж сама усмішка, яка була у хвилину їх прощання, співіснували на сторінках буденності. Дві душі… Зараз вони були на відстані власних думок та подиху, їх очі сяяли і тиха радість посміхалася у кутиках уст. Дні, тижні, місяці пролягли між ними, сотні сказаних слів, роздумів та банального мовчання…
Історія сірих очей, які стали частиною життя дівчини з сумними очима, повертала свої прихованні спогади, прожиті емоції та біль сорому від власних почуттів. Що ж то було??? Там, майже три роки тому назад, у холодний самотній жовтневий вечір?? Здавалося, що душа спопелялася у вогні власної зневіри, яка боязливо виглядала із закутків серця. Ніхто не має права руйнувати життя іншого…Ніхто не може звеліти душі замовкнути, стиснувши зуби, посміхатися оточуючим у той час, коли голова розколена на друзки власними почуттями, над якими панував сором…. Сором… Ганебне слово, якого намагаються уникати, зневажати, або ж робити вигляд, що таке відчуття жодного разу не зазирало до душі, оскільки ви виявлялися не достойними його.
“Сірі очі з’явилися у моєму житті п’ять років назад. Душа навіть не здогадувалася про те, що буде далі, які емоції увірвуться у душу. Перші слова, знайомство, байдужість і забуття у вихорі пожовклої буденності, не встигли помітити як у серце крадькома, обережно завітало щастя. А що потрібно людині, щоб сказати, що ти щаслива!!?? Гроші?! Майно?! Навряд чи…Моє щастя посміхалося тоді, коли сірі очі були поруч…. Беззмістовні розмови, мовчання і перегляд фільмів у полоні осінніх вечорів…. Щастя… Воно було поруч….Проте ніхто мені не сказав, що воно може бути тавроване соромом… Навіщо я відпустила почуття, відкрила двері власної душі, полонивши їх світлом правди?!! Моє щастя повинно було бути мовчазним. Зімкнути уста, оберігаючи таємницю нових думок, одягнути маску безтурботності та жити далі, тримаючи руку самотності. Внутрішній бунт виявився сильнішим за мене, власна слабкість підняла білий прапор, звертаючись по допомогу. Фінал!!! Овації!! Сльози!! Феєрія думок, які сплелися із почуттями…. Я не заслуговувала на таке щастя….
Похмурий ранок нового спустошеного дня постукав до моїх зіниць, змушуючи погодитися з правилами цієї гри. Вкотре повторюється щоденна рутина дій, роздумів та спроб. Складається таке враження, що все заздалегідь вирішено та записано у невидиму книгу, яка існує у вимірах недоступних нашим очам. Однак треба інколи натиснути на паузу, зупинивши потік буденних думок та одягнути свої роздуми у кольорові фарби, що принесуть нові емоції, непомітно підштовхуючи до посмішки. Того дня я побачила сірі очі…. Незліченна кількість хвилин втекли з мого життя, аби наблизити мене до цієї миті!! Кожен уривок часу позначався очікуваннями, передчуттями того моменту, коли наші очі зустрінуться!!
Дзвінок… Тонка грань дверей відділяла від бажаного сіроокого погляду…. Мої хвилини, уривки щастя!!! Це моя радість!! Ті прожиті години очікування!! Тепер вони стояли навколішки перед моїм поглядом. Сірі очі… Кожен порух очей, змучене “привіт”, тихі обійми…. Щастя…. Щастя, яке не може бути поруч, воно здатне існувати лише на відстані та у випадкових телефонних розмовах. Наші душі прожили своє життя задовго до того, як зустрілися у цій пожовклій буденності. Вони міцно трималися за руки, аби не відпустити того, хто повинен був повернутися у новій ері їх існування. Їх друга зустріч відбулася у шумному коридорі, віднайшовши один одного після років блукання. Знайшли….
Кожен проживає свою буденність, блукає власними лабіринтами, однак ми рано чи пізно повертаємося до того місця, де все розпочалося. Як не намагалася відмовитися думати про той сіроокий погляд, переконуючи себе, що я сильна, все перетворювалося на пил…. Наші душі живуть в інших вимірах, для них зачинені двері пожовклої буденності. Вони лишень дарують уривки щастя, які дають мені сили жити далі. ”
ID:
391476
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.01.2013 09:33:20
© дата внесення змiн: 11.01.2013 09:33:20
автор: філософ
Вкажіть причину вашої скарги
|
