Сон, один і той,
Кожну нічку снить;
Я іду одна,
яблуневий цвіт
все заполонив
ранок і життя,
і безмежжя нив.
Загублю взуття
серед цих видінь,
стежечку знайду,
що веде у тінь.
Сад в моїй душі.
Блідо-голубе
небо по межі.
Яблуні цвітуть
перейшовши межі.
Я іду в життя,
сковане безмежжям.
Яблуневий сад,
мов душі одежа,
вороття немає,
я йому належу,
ніжним пелюсткам,
білому цвітінню,
я іду крізь нього,
користуюсь тінню,
щоб не опалить
іншості моєї,
щоб не розгубить
самоти своєї.
Все, що в мене є,
це той дивний сон,
з диханням моїм
дише в унісон.
Все,що маю я
у житті, крім цього,
дав мені Господь,
визначив дорогу.
Та той давній сон
вже багато літ
у моєму серці,
мов струна бринить.
Бо роки життя,
немов яблунь цвіт
подихом вітрів
можуть облетіть.
Лиш мені належить
пам'яті шматок -
яблуневий сад,
дотик пелюсток.
знаєте, я вже не раз помічаю, що яблуневий сад і яблука -для багатьох поетів уособлення життя... (це не стосується теми, але чомусь захотілось поділитися спостереженням саме з Вами )
гарний вірш, як життєва стежина...
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ви гарно підмітили - *як життєва стежина...* - цей сон дійсно снився мені багато років, допоки на тому місці, насправді, посадили САД - яблуневий, великий, колгоспний, але я про це дізналась багато пізніше, коли там яблука з'явились, вірніше, коли я через двадцять років повернулася в ті місця...отаке буває...містика тай годі...