|
«…Так сідай поміж мною і Чакою
На кріселко з людських черепів!»
(М. Гумільов)
З усіх трагедій людських, які мені довелося бачити в «батальйоні смерті», найбільше мене вразила трагедія рядового Т.
Це був тихий хлопець десь із російської глибинки – спокійний і добрий з вічно сумним поглядом. Пройшло стільки років, а мені й досі згадується його сумовитий, сповнений якоїсь глибинної журби світу сього, погляд. Майже всі солдати «батальйону смерті» потроху звіріли на службі від нестерпної атмосфери цієї маразматичної військової частини, що висіла як смог в повітрі, в’їдалась як моровиця у свідомість потенційно нормальних людей. Але це не стосувалось рядового Т. Він попри все лишався завжди самим собою і добросовістно ніс службу водія: возив солдат в караул на «точки», вічно ремонтував свою стару совдепівську вантажівку приречену щоденно ламатися.
І прослужив би він своє і вернувся би додому до своїх стареньких батьків живим і здоровим, але на його нещастя в окремому гвардійському батальйоні служив прапорщик Д., якого я з легкої руки (в своїй свідомості) «охрестив» прапорщиком Гільйотеном.
Прапорщик Д. був з тих «кусків» яких на місцевому сленгу називали «разгільдяй». До цих описуваних подій цей «прапор» прославився тим, що під час навчань не догледів цілий шмат масла вагою так кілограмів на двадцять, який видали на весь батальйон на час зимової "війни". Солдати побачивши, що такий шмат культового продукту лишився собі без нагляду, почали цей замерзлий на тридцятиградусному морозі твердий куб роздовбувати різними залізними предметами, і шматки, що відколювались, ковтати. О, скільки разів кожен із цих солдат мріяв поглинаючи або не поглинаючи (якщо вкрали) свої щоденні законні культові двадцять грамів масла (змішаного з маргарином), що ось звільнюся зі служби, куплю цілий кілограм масла, намащу на хліб товсто-товсто і з’їм! І раптом їх мрії здійснилися по недогляду якогось берендея в погонах! Щоправда, ковтали вони його без хліба і на морозі, але то байка – важливим був сам факт.
Не знаю, чи зовні цей прапорщик був подібним на «знаменитого» французького лікаря – певно, що ні – ні по інтелекту, ні по морфології обличчя. Але вони були подібні долею. Лікар Гільйотен насправді не винаходив гільйотини – він тільки запропонував цю пекельну машину як «гуманний спосіб покарання». Потім він, звичайно, бурхливо протестував проти такої назви, сам мало не потрапив під її гостре лезо але марно. Назва причепилась і закріпилась. До кінця життя йому було соромно і моторошно. Його нащадки навіть змушені були змінити прізвище… Щось подібне трапилось із прапорщиком Д.
В той злий день прапорщик Д. заступив начальником караулу на «Пиру». Везти караул випало рядовому Т. Він чомусь зайшов до мене на радіостанцію - не пам’ятаю вже чому – може просто так. Розмова не склеїлась, але в мене виникло відчуття, що рядового Т. я більше ніколи не побачу, і, що він прийшов попрощатися. Я зауважив, що одне око рядового Т. було суцільною гематомою – напередодні його дуже сильно побили одні мордовороти. Я подивився на його сумні очі, порадив зайти в санчастину і попросити в медбрата якоїсь мазюки до ока. І тут в голову мені прийшла думка: «Але ні до чого йому та мазюка, йому ж сьогодні голову знесе…» Подумав і жахнувся – що за безглуздя! Як таке на думку може взагалі спасти. Я, звісно, йому нічого не сказав, про що дуже шкодував потім… Це було вперше в моєму житті, коли я раптом зрозумів які події мають статися у найближчому майбутньому, але я тоді про це не здогадався…
Прапорщик Д., готуючись до караулу, раптом згадав, як там нудно на "Пирі" – навколо тайга, болота, хоч вовком вий – розваг тобі ніяких. Добре, що є така штука хороша – горілка. Купити її треба побільше. А купивши, подумав – треба все-таки скуштувати чи добра. Коротше кажучи, під час посадки в машину він був уже "хороший". Понесло його на доброту і філантропію – солдатики ж горілочки давно не пили, скучили на цим напоєм радості – треба їх пригостити. І водій – теж людина – ось тобі чарчина – пригощайся. Отже, караульна служба того дня почалась весело.
Їхали як на звитяжну битву. Водій в такому веселому стані з машиною звісно не впорався – залетіли в кювет. І ні туди, і не сюди. Великий командир і наказує водію – давай, мовляв, зупиняй якийсь транспорт, хай нас витягнуть. Солдатик Т. вилітає на трасу, а тут якраз летить вантажівка набита по саму зав’яку металовиробами. Водій по гальмах, але куди там… Голова рядового Т. потрапила під колесо. Те що від голови лишилось розлетілось по асфальту густим фонтаном місива.
З частиною якось зв’язались, прислали звідти машину, солдат і медбрата. Ще й змусили солдат витягати обезголовлене тіло свого товариша, вантажити і вести до моргу. Медбратом тоді служив у батальйоні грузин С. – людина зі сталевими нервами, рвані рани не раз по живому зашивав, але виліз він з-під машини блідий як крейда, руки темтять… Ця людина зазирнула в потворне обличчя смерті, побачила, що може статися з живою мислячою плоттю за одну тільки мить.
Прапорщика Д. насварили, звісно, сказали, що він поганий і нехороший. Його «розжалували» в рядові і вигнали з лав збройних сил – як сказав нам замполіт «з ганьбою». Ось так ось. Старі батьки отримали замість сина цинкову труну, а винний тільки й того, що втратив своє «високе» звання. Я не знаю чи згадував він колись в своєму житті рядового Т., чи мордувала його колись совість як лікаря Гільйотена. Але я того хлопчину не зможу забути ніколи. Ніколи…
(Написано на основі реальних подій 1984 року. Світлина з мережі.)
ID:
407625
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.03.2013 01:05:09
© дата внесення змiн: 10.03.2013 01:05:09
автор: Артур Сіренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
