Розсипались. Роз’їхались.
Розбрелись по світу!
Брати, сестри та діди
сховалися до літа.
Сховалися від смути,
від палкого гніту.
Не в силах це забути
розбрелись по світу.
Хоч і болить у них у грудях
і думка лине на Вкраїну,
вони б стіною стали за державу,
як мати за дитину.
Та тая мати на колінах.
Дітей по світу розкидало.
Кривава пляма скрізь на стінах.
Ворогів як зілля,
а рідних мало!
Вона ледь-ледь тихенько дише,
здіймає в небо руки.
Невпевнено, з помилками
історію власну пише,
але ж в кінці, воздасться
їй за муки.
Розсипались. Роз’їхались.
Розбрелись по світу!
Брати, сестри та діди
чекають цього літа.
Чекаючи все мріють
про козацьку славу.
Про вільну, сильну Україну!
Про злотоверху Лавру!
В каштанах квітне Київ.
Хмельницький величавий.
Брати, сестри та діди
дождуться волі слави.
Тай стануть на майдані.
Ударять кличем в небо.
Сьогодні, як в останнє,
постоїм ми за себе!
За себе та за волю.
За «Заповіт» Тарасів.
За всих героїв в полі,
що не далися долі,
що не зігнули спину.
Стіной стояли кволі,
як мати за дитину.
Не продавали віру.
Не продавали волю.
Дивились в очі звіру.
Кропили землю кров’ю…
Та через роки, через сотні…
Роз’їхались. Розсипались.
Продались за кайдани модні,
від крові той омились.
Тай стали жити як раби!
Тепер ми й бидло і козли.
Забули «Кобзаря» рядки.
Продали волю за папір,
пустивши звіра в рідний двір.
Забули все!
Отой втекли.
Розбрелись по світу.
Брати, сестри та діди
сховалися до літа.
