Українське слово на чужині та вдома (1926-1939 рр. )
Чому б мені не написати поему,
Хоча б про дівчину Ему.
Жила-була на світі
Одна дівчинка, діти.
Її звали Ема,
А повне ім'я-Поема.
Народилася вона з-під пера
Дяді Сема.
Американцем він був,
Чи то українець...
Не пам'ятає ніхто:
Кожний забув,
А хто пам'ятав,
Тих немає давно-
Розтрощені кості,
Перемелені на зерно.
Бідолашна!
Яка ж в неї доля страшна:
змалку їй самій довелося
заробляти копійку,
і не раз вирушати за нею
в далеку мандрівку.
І була роботяща,
Годяща й путяща-
Чим вам не дівка!
Єдине, що за душей не копійки.
А без посагу-зась:
Нема капіталу-ніхто не візьме й не дасть.
Якщо ж з'явилися грошенята,
Вже і в дружки набиваються паненята.
А грошей не стало-
Справжніх друзів виявляється мало.
Коли ж ти багата,
Є й їжа, і гроші, і хата.
А коли бідна-
В шлункові пусто
Та й в кишенях не густо,
Бо кишені з дірками,
Звісно ж, не знатні дами!
А хата?-спитаєте,-
Прихисток під голим небом,-
Ось і все, що маєте.
Та бідному багато
Для щастя й не треба,
А багатому треба і треба,
Й не зникає ніяк ця потреба...
Якой же була Ема?
Мабуть, гарна, та не королева.
Тому не в розкошах жила
Прекрасна Поема.
Прекрасна тим, що правдива
І не містила в собі
Ніякого штучного дива.
І я те чув,
І вирішив написати про неї,
І де тільки не був-
З кожного слова зривались лілеї,
Бо робила добро
Не скільки собі,
Стільки людям.
І котилась слава про неї давно
По всім усюдам.
І я шукав її сліду
Для того, щоб возвеличити
Справедливу Феміду,
А вона не жадала слави...
Проста жінка, скромна,
Отримала з колючого терну лаври,
А на руки-залізні кайдани.
12.-13.10. 1999 р.
