Розкололи Україну на різні частини,
Кров’ю землю окропили вороги немилі.
По Дніпру нас вже ділили й околиці моря.
Що ж тепер приготувала немилостива доля?
Вже брати наші полегли за рідну Вкраїну,
А ти люде, знову рушиш – наш покій тужливий.
Пригадай Небесну Сотню, що полине в небо,
Після того як ти скажеш: «Я стою за тебе!»
Як народжений в Росії, то й їдь у Росію,
А як у степах просторих, то вір в Україну!
Наші предки вже стояли за свої кордони,
А ти брате, знову віриш чужим марнословам.
Ми з Росією брати, то є правда щира.
Та згадай як їх царі вбивали людину,
Ту людину, що вмирала з словом «Україна».
Бо любила вона неньку, бо вона єдина.
Будували ми країну всі віки до цого,
А державою ми стали двадцять два потому.
А ти, знову, знову крадеш народную долю!
Твоє право? Ні - господнє, а він не дозволить!
Із Волині до Донбасу, а там і до Криму.
Всі ми рівні, всі ми браття, всі ми єдині.
Вже не війдем ми в Союз, з нашим старшим братом.
І кнутом нещадним панським туди не загнати.
То держава хай велика, та ми вже не з ними.
Та й хвала Всевишньому, ми маємо сили!
Боротися, молитися і дихати вільно.
Наші землі,наші гори – наше повномірно.
З чого все це почалося, тим я не завершу,
Бо я скажу, милий друже, як Шевченко вершив:
«Доборолась Україна до самого краю
Гірше ляха свої діти її розпинають.»