3.08.2014.
Знову дзвінок напружив жили:
-Соседка с Первомайска…
-Впізнаю.
З Оксаною до школи ми ходили.
-Мария,пред тобою на коленях я стою.
Ветром война ворвалась в дом
И жизнь, как веточку колышет,
Не спрашивает ни о чём,
Свои законы пишет.
В подвалы выгнала людей,
Оглохли день и ночь от грома,
Забрала тихий сон детей,
Толкает нас из дома.
Маша,прошу тебя,прими
На время зятя, дочь, ребёнка.
Им бы подальше от войны,
От пули и осколка.
Мне нелегко тебя просить,-
Голос тремтить, мов птах в долоні,-
-Мы ненадолго…может быть..,-
А біль пульсує в моїй скроні.
-Про що тут мова?Чуєш? вже чекаю.
Всім хватить місця і тепла.
Пиши адресу,-називаю-….
Це біля церкви, хата край села...
-----
Андрій же мій на це ось що сказав:
-Кривить душею я не вмію.
А як же ЛНР і ДНР ?
Їм так хотілося ж в Росію?!
Вчора були ми «хунта»,« бандерлоги»,
Про нас усе було їм ясно.
Сьогодні ж падають у ноги
І сльози проливають рясно.
А зять! Чому сюди із ними їде?
Чому не захищає край свій, дім?,-
Очі вузькі, обличчя бліде,
Серце залишилось німим.
-Андрію, це ж не нам судити.
Вони самі не знають,що творя́ть.
До того ж це жінки́ і діти.
Як можна дітям відказать?
-Спитай про це ти матір із Волині,
Чи із Поділля батька і сестру.
Всіх тих, кому віддали сина в домовині,
Або спитай з Полісся сироту.
------------------------------------
Вітром війна ввірвалася у хату,
Життя, як гілочку колише.
Руку простягує кошлату
І хроніку сльозами пише.