Вечірній вітерець пестив обличчя. В повітрі витав запах літа і безтурботних пригод. Ноги хотіли танцювати, бігати не зупиняючись, залишити відбиток своєї ступні в кожному мислимому й не мислимому закапелку міста, або, як мінімум, власного району і… це для початку. Воно й не дивно. Анні довелося на лікарняному ліжку провалятися майже рік. Після аварії, невдалих стосунків (плачевні події передували трагічним) та низки медичних процедур (залишимо без подробиць). І ось тепер її ноги можуть чеберяти, бігати, тупати, стрибати (лікарі радили берегтися і не перенавантажуватися, але… саме головне, що вона може!).
Ішла великими розміреними впевненими кроками і насолоджувалася можливістю бути серед людей, щосекунди змінювати ракурс поля зору (з кожним порухом тіла), відчувати себе жвавою і повною енергії та життя і кожною клітинкою свого тіла відчувати всесвіт навколо. Як її цього не вистачало за роздумами під вікном (з середини) лікувального закладу. «Боже, який кайф щодня мають можливість відчувати звичайні люди поспішаючи на роботу чи просто кудись ідучи, а вони… не кайфують».
Це був район її дитинства, юності, школи і кохання. В пам’яті, зазвичай, залишається найбільш емоційне.
Он під’їзд її першого хлопця. Колись приходила туди аби втекти від проблем буденності, розважитися, поексперементувати і побачити краще (як тоді здавалося і до чого прагнулося) життя. «Їли кавуна, сміялися і говорили про відвете», - спив спомин, коли погляд торкнувся знайомих місць.
А ось будинок колишнього… тут спомини дещо свіжіші, але пройшло достатньо часу, щоб згадати лише приємне: «В цю калюжу я падала, коли зламала каблук – виправ мені платтячко (було романтично і мило).» «Там відчинене вікно, значить вдома хтось є… Оооо…. а он, здається його малий – який дорослий уже… Колись мене прийняли за його маму – неоднозначними були відчуття…»
Це все в минулому, як і хвороба. Попереду серйозність, справжність і щаслива сім’я. «Завтра неділя – треба до церкви сходити, давно не була. Кажуть там є ікона в якої судженого попросять. Може наважусь…»
