|
Тихо, тихо ніякого криміналу, просто, спогади з дитинства!
Мабуть, у кожного є певна межа, після якої уже кожен може говорити про себе, як про особистість, тобто: сприймати себе в суспільстві, пам'ятати що і де з тобою відбувалося, так-так саме це, а не те, що хтось колись тобі розповів і ти підсвідомо уявляєш, що ти це знаєш.
Про себе можу сказати, що я себе пам'ятаю років з чотирьох, тоді хворів мій найлюбиміший дід Нестер. Він був чоловіком моєї рідної баби, татової тітки, дітей своїх у них не було, то вони гляділи мого батька, його мати народила, а сама подалась на Донбас на заробітки.
Добре пам'ятаю як ішли до нас на гостини дід з бабою, не знаю що то була за пора... літо чи весна, але було тепло , битий шлях покрився пилюкою, зелено навколо, я попереду, руки заклала на крижах, а дід з бабою Марією ідуть позаду, і ось минаємо ми гребельку, а дід гукає:
"- Галінка, розправ ручки, та гарно махай ними,
-Чому дідусю?- ну я була, як всі діти - чомучка,
- Бо хлопці не будуть сватати!"-, я бачила веселу дідову посмішку , яка злегка підняла ямочки на його щоках, та радісні очі. Не знаю, чи було то правда чи ні , але я не повірила - то точно, бо які там хлопці були в чотири роки, але тепер уже думаю, можливо, я сутулилась, або була схожа на свою бабу Марію, яка так ходила бо в неї боліли крижі, і таким чином дід мене хотів віднадити від такої ходи, то я... замахала руками, аж плаття стало підлітали по обидва боки, а дід посміхався.
Дід був справжній козак: чорнявий, високий, дотепний, добрий, симпатичний, мав гарну усмішку та вдачу в торгівлі коровами, бо піде вдосвіт в Комарівку на базар, а з обіду вже заводить у двір якусь Калинку з оттакенними рогами, а на слідуючий базар вже й продасть Калинку, а приведе руду Лиску. Ну, те що він ними торгував, як зараз торгують машинами я дізналась пізніше, але те, що він любив за ними доглядати то - правда, я не раз зустрічала його, як він гнав корів з пасовиська. Біжу до повороту, аж коси підлітають, а дід мені вручає гілляку, на кінці ще листя необірване, і я жену ту худобу, аж бігом до стайні.
Пам'ятаю, як він уже не міг рухатись.... у лікарні перестиляли йому постіль, підіймаючи на простирадлах. Чому я була присутня при цій не дуже для дитини підходящій обстановці? Мабуть, дід знав про свою підступну хворобу і хотів побачити, можливо, в останній раз своє онуча, маленьку, допитливу дитину -"Галінку," бо у його лексиконі ніяк не приживалося моє русифіковане ім'я Альона.
Посеред подвір'я, на стільцях стояла збита з дощок труна, біля неї порався якийсь чоловік, оббивав чорною тканиною, робив оборки з білого мережива, а я все заглядала, подавала маленькі гвіздки, і тут хтось, не пам'ятаю, бере мою косичку і розплітає, я запитую навіщо, жінка мені відповідає, що на похороні мені не можна бути заплетеною, зробила мені хвостика, і залишила мене.
Розповідь про діда - це шана йому крізь майже 50 років, і підтвердження того що я пам'ятаю події і себе в них, а тепер про коноплі.
Баба Марія була роботяща жінка, тримала в порядку і будинок, і величезне подвір'я, і городу було десь під 30 соток. А на тому городі і цибулька рядочками, і морква з огірками все чистеньке, але мене носило по картоплі, бо там росло багато білої солодкої редьки, тільки її треба було шукати поміж корчів картоплі, або запам'ятати де росте, щоб прийти за нею вчасно. Ото, мене як пошлють по редьку, то мабуть і забудуться про мене, бо на тому городі я ж була така мала і блукала, як у полі.
А ще росли на городі високі та крислаті, міцні, і цікаві на вигляд, схожі на невеликі дерева з загребущим листям, з терпким запахом, і кетягами насіння - коноплі. Я, іноді, пробувала боротись із ними, та конопля була міцніша і не піддавалась на мої смиканя за гілку, чи спробу вламати те дерево. От, никаю по городі, шукаючи редьку, спинюсь біля конопляного дерева та й смикаю за гілки, бо іноді, вони мені здавались грізними, волохатими живими істотами, яких я не могла побороти. Отож, назбираю редьки повно... і виходить з городу спочатку зелена гичка в оберемку, а потім мала Альона, а ще... заглядаю на саму кращу, яку змогла вполювати рожевобоку редьку, та й слина вже тече від того хрумкоту і соку на який з-під тишка сподіваюсь. А ще, іноді була мені сутичка з тими крислатими, та вищими од мене в три, чи чотири рази коноплями, смикала баба Марія з них насіння, і мені доводилось допомагати, не знаю, яка там допомога, може, аби була на очах, збере собі фартуха, а мені спідницю в пелену, тай смикаємо те насіння, баба вище я нижче, а то стану, тай задивуюсь на ті зернини - гладенькі, на сірій оливі чорним прописані доріжки, іноді мені здавалось, що через ту насінину (а були вони такі схожі на очі) за мною хтось спостерігає, тоді я ту насінину кидала в рот і насолоджувалась їх хрумкотом, а ще смак - не пам'ятаю його. Ото ж, поки я переглядалась віч-на-віч з насінинами баба вже йшла з городу і кликала мене, бо далі мала відбуватись магія. Відвіяні прибульці з конипляного дерева9мабуть сушились) засипались в макітру і втирались добіла, заправлялись водою, і то мала бути заправка до коржів.
В дитинстві літо минало якось не помітно, я ще не розбиралась ні в порах року, ні в назвах місяців, і що крім зими та літа, є ще весна та осінь, все мені було в радість.
Такої процедури як копання картоплі не пам'ятаю, то проходило без мене, а от буряки, що були мені в пояс, баба називала їх ще дивно - СКАКУНИ, а ще то тоді приходила моя пора , а я чекати вміла, колись розкішні з загребущими зеленими листками, розлогі дерева коноплі потемнішали, і хоч моєї сили ще не вистачало, щоб побороти їх, я смакувала перемогу, бо баба підрубував стовбурі і вони так неохоче нахилялись і влягались на пружні гілки, і вже не вищі од мене, не загребуще, а погромлене... я тут включала в собі і трактора, і прицепа, і тягла ті гілля до яблуні у садок.
Проходило багато часу, як я поверталась до тієї купи конопель, можливо, то вже була весна , вони зовсім змінювались, ставали бідні, обдерті як жебраки на їх стовбурах весіло сіре клоччя, гілки легко ламалось і вже не відчувалось в них ні сили, ні переваги і втрачався до них мій дитячий інтерес.
Мабуть прогрес уже доходив до села, бо я не пам'ятаю, щоб баба тіпала ті коноплі та пряла з них що, хоч прядкою я гралась, тай досі я її зберігаю, як музейний експонат у БК.
І дивно до сих пір.... закриваю очі і, я знову бачу всі ті давні події та розумом розумію, як добре, що я не знаю що таке марихуана, і молюся Богу щоб не знати, що таке лікувальний канабіс.
ID:
1013193
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.05.2024 21:43:02
© дата внесення змiн: 14.05.2024 21:57:29
автор: олена гай
Вкажіть причину вашої скарги
|
