«Де ти є?» – гукала з берега води,
Де купають верби трепетні листки;
І спливали сльози срібні їй з руки –
Нею закривалась наче від біди.
Він також, як привид, по піску бродив,
Де плач очеретів лине від ріки.
Де криваве сонце багрянить струмки;
«Де ти є?» – гукавши, в пристрасті ходив.
І сумні відлуння тужних голосів,
Що зійшлися разом, вітер переплів
У єдину скаргу, гостру і смутну;
Марно намагались спільну путь знайти –
Не змогли між ними згірок перейти,
Не змогли зустрітись хоч на мить одну.
Auguste Angellier
Sonnet
" Où es-tu ? ", disait-elle, errant sur le rivage
Où des saules trempaient leurs feuillages tremblants ;
Et des larmes d'argent coulaient dans ses doigts blancs
Quand elle s'arrêtait, les mains sur son visage.
Et lui, errant aussi sur un sable sauvage
Où des joncs exhalaient de longs soupirs dolents,
Sous la mort du soleil, au bord des flots sanglants,
S'écriait : " Où es-tu ? ", tordant ses mains de rage.
Les échos qui portaient leurs appels douloureux
Se rencontraient en l'air, et les mêlaient entre eux
En une plainte unique à la fois grave et tendre ;
Mais eux, que séparait un seul pli de terrain,
Plus désespérément se cherchèrent en vain,
Sans jamais s'entrevoir et sans jamais s'entendre.