Блакить... Блакить... Блакиттю небо вкрило.
Гаряче дихання палкого літа
прилуки бархат ніжний золотило,
де річка простягається розлита.
Далекий дим з житла почав біліти,
немов фату десь вітром підхопило,
піднявся і пропав в глибинах світу –
німотна хвиля в небо полетіла.
Ти мовила: «Любов моя відкрита
і чиста, мов ріка оця розлита,
що води у далекість покотила».
Закінчивши, ти глянула спокійно,
душа твоя з очей дивилась мрійно.
Блакить, як небо, душу ніжну вкрила.
Julio Flórez (Colombia)
Candor
Azul... azul... azul estaba el cielo.
El hálito quemaste del estío
comenzaba a dorar el terciopelo
del prado, en donde se remansa el río.
A lo lejos, el humo de un bohío,
tal de una novia el intocado velo,
se alza hasta perderse en el vacío
con un ondulante y silencioso vuelo.
De pronto me dijiste: -El amor mío
es puro y blando, así como ese río
que rueda allá sobre el lejano suelo-
y me miraste al terminar, tranquila,
con el alma asomada a tu pupila.
Y estaba azul tu alma como el cielo.