Ти ходиш білим світом, де я також гуляю;
не мов що не існуєш, існуєш завжди ти;
нам випаде зустрітись – себе ми не впізнаєм
у масках на дорогах, куди зібрались йти.
Себе ми не впізнаєм, та хоч такі далекі –
відчую я зітхання, мої відчуєш ти.
Спитаємо: Уста ті далеко, що зітхають?
Дорога повернулась, щоб нас назад вести.
Одного дня зустрітись нам випаде можливо,
можливо наші маски удасться нам стягти.
І зараз я питаю... як прийде час зустрітись:
Відчую я зітхання, мої відчуєш ти?
Alfonsina Storni
Un día...
Andas por esos mundos como yo; no me digas
que no existes, existes, nos hemos de encontrar;
no nos conoceremos, disfrazados y torpes
por los caminos echaremos a andar.
No nos conoceremos, distantes uno de otro
sentirás mis suspiros y te oiré suspirar.
¿Dónde estará la boca, la boca que suspira?
Diremos, el camino volviendo a desandar.
Quizá nos encontremos frente a frente algún día,
quizá nuestros disfraces nos logremos quitar.
Y ahora me pregunto... cuando ocurra, si ocurre,
¿sabré yo de suspiros, sabrás tú suspirar?