(З циклу "Різдвяне")
Бог ся рождає – кожен мусить знати, –
Ісус му ім’я, Марія му Мати…
Василина розмашистим кроком прямувала по центральній сільській вулиці – квапила до церкви на Різдвяну літургію. Можна було б і не спішити так зараз, якби вийшла на півгодини скорше. Але так статись не могло, бо тоді вона прийшла би на службу у числі перших і ніхто б не видів її таку святочну нині – у новій дублянці, що донька гет аж з Італії прислала, та у хустці, ще невбираній донині, – жовтій, з яскравими піонами, що закручувались у вишукані зигзаги. Ще вліті викупила собі сю обнову, бо дуже запала та хустка у Василинене око, а найдужче тим, що до того ні в кого на селі такої не заспостерегла. То як би тепер могла не скористатися велелюддям, що буде нині на відправі, та й не похизуватися перед усіма?
Але таки мусила трохи притиснути, бо мала чуття, що незадовго дзвонитимуть вже й на «Вірую», а то буде задуже, коли спізнить аж так. А ще ж треба пройти на своє постійне місце у церковці – з лівого боку, якраз посередині, недалеко від амвону, звідки і панотця добре видно, і чи не всіх прихожан.
Коли заходила до храму, якраз хор доспівував «…нині херувимів». Подумала про себе, що до «Вірую» акурат встигне ще добратися до свого законного церковного кутика. Але людей багато прийшло, тому не так легко було Василині просуватися у надуманому напрямку. Проте мусила таки добитися свого, а тому не жаліла ані ліктів, розштовхуючи молільників, ані свого хребта, незграбною вужихою звиваючись помежи жінками. Не надто приємні погляди отримувала у відповідь на своє наполегливе пробирання, але їй то ні до чого – вдавала, що не розуміє, яких незручностей завдає іншим. І навіть знаходилася на усмішку та «Христос рождається» для тих, кого так безжально розштовхувала.
Ще кілька настирних розпихань - і Василина, зично відсунувши Палійчукову Надію трохи вбік (мала ж наглість стати на її місце! Але де там їй знати, як приходить до церкви тільки на Різдво та паску святити), нарешті зайняла звичну позицію. І то, до слова, якраз вчасно, бо задзвонили на «Вірую».
Набожно склавши руки, Василина опустилася на коліна. Хоч то геть не було місця ще й на колінопреклоніння – яблуку нема де впасти, а не те, що б на коліна ставати! Але жінку то не обходило, бо завжди молилася «Вірую» на колінах, то хіба на Різдво буде робити якось інакше? Як наслідок, отримала у спину шикання та прицмокування, але не надала тому ваги, бо й нащо? Хіба робить щось не те?
А потім було ж іще піднімання з колін! Сама не годна була встати, то попросила відштовхнену нещодавно Надію, аби подала руку («а шо, най зробит добру справу, й так до церкви рідко ходит!»). Коли ж піднялась, почала потроху озиратись довкола себе. Навіть на пальці стала, аби вздріти далі, бо мусила знати, хто нині був, де стояв і в що був убраний. Та й заодно її обнови добре видно буде, принаймні тим, хто стояв ззаду.
Щойно на середині храму вишукала свою сусіду Марисю. «Аді приперласі святенниці, - подумала Василина, - вчера кліла ми на чому світ стоїт, бо, гляди, мій Василько трохи на межу їй віїхав, а нинька, диви, йка побожна, як за панотцем кожне слово повторює, хоче показати, що службу напам’їть знає! А вбрана, Господи прости, вже певне з десяте Різдво у тому самому плащику приходит до церкви. Хоч хустка нова, чорнобрива, ще тої не виділа м на ній… Але таки набагато гірша, як у мене!». Василина вдоволено хмикнула собі під ніс тай поблукала очима далі.
Запримітила ще пару недалеких сусідок, але ті були їй нецікаві, бо ніколи якось не виходило їй говорити з ними по душах. Якісь вони чудакуваті були чи що. Ніколи нічо не знали, але то й не дивно, бо ніколи й нічим не цікавилися. А може й цікавилися, але обговорювали то лише між собою. Та Бог їх там знає, Василина таких не дуже любила – надто скромних і неговірких. А ті були саме з тої когорти. Рахувалися просто недалекими сусідами на той випадок, якби, не допусти Господи, щось сталося.
«А онде, диви, дівка Паламарчукова стоїт! – Василина зачепилася поглядом за постать молодої, чорнобрової дівчини – Ади-ди, без фустки прийшла нині, мороз певно її голову не морозит! Та й що там морозити – і так доброго розуму нема! – далі мовчки вела сама з собою бесіду жінка, - Лишити такого файного Іванка, та й бігати за Петром Гнатковим. Хіба вона до него пара? Він парубок статний, широкоплечий, робітний, а це, Господи прости, гет ніяке з виду. Та ше й пусте. Зачула якось, як Мисиха за неї говорила, шо дома мамі ані грама помогти не хоче, а спит чи не до полудні! То певно, а якби не спала, як по півночи у центрі пропадає та візирає Петра Гнаткового, а як не залямит вже го ніде, то з кимось другим собі аж до досвітку загуляє. Пусте таки пустим!» – констатувала про себе Василина і схиливши голову ретельно перехрестилася – «Слава Отцю і Сину…».
«А онде, коло сходів на хори, Стефунчині дівки поставали, - продовжила свої оглядини далі. - Та все стоят трохи ближче до престолу, а нині шось задалеко стали, певно пізно прийшли, та й не могли вже дібратисі до свого звичного місця, - підмітила. - То дівки порядні, шонеділі до церкви приходят, вбираютьсі добротно, але не вульгарно, губи не вимагльовуют, аби потім за ними ані Євангелію, ані хрест поцілювати не годен був. Єдине зле, що ніхто їх віддаватисі не кличе. То вже й по тридцятці розміняли певно, а й парубків відай ніяких не мают. Та де там до парубків уже – хіба вдовец який посватаєсі чи розведений. Шкода дівок, бо статні та файні (як на погляд Василини), а дівуют так довго!» – аж не втрималася і тяжко здихнула.
Потік думок та оглядань жінки перервало священникове «Будьмо уважні» – то вже кликали до Причастя. А вона мусила ще й туди до панотця пробратися, бо сповідалася тої неділі і доконче хотіла причаститися Різдвяним Причастям. Якби мала пропустити таке? Тож послідувало повторення тих самих дій у виконанні Василини, що й тоді, коли щойно заходила до церкви та прямувала до свого налюбленого кутика.
Панотець Василину знав. Проте їй кожен раз було вельми приємно, коли після слів «Причащається раба Божа…» він ледь усміхався і чітко виговорював «…Василина». Жінка десь глибоко у собі ховала невимовне вдоволення та покірно відкривала рот, а потім скрійно схиляла голову і хрестилася, усім виглядом показуючи неймовірну набожність та смирення. Але не вписувалося нині у цю сцену те, що мусила знову, гейби гребти проти течії, проштовхуватися до свого «любого амвону». «Йка вона свята, – думала Василина по дорозі, – не то, шо инші – ади, як небагато до Причасті приступили, ще може зо 20-25 жінок та пару хлопів. Не вміют люди шінувати Бога, ой не вміют!».
Після причастя Василина ніби трохи притихла, але й то не надовго. Вихапувала поглядом з побожної громади ту чи іншу постать і про себе давала їй розлогу оцінку. І той не такий, і та не така. Про кожного мала що сказати. Кожному мала чим закинути.
На хвилю часу вгамувала свої оглядини тільки тоді, коли почали зачитувати пожертви на храм Божий та офіри за здоров’я. Адже Василина й тут успіла! Ще вчора занесла паламареві аж 50 євро, що донька прислала, аби дати за здоров’я, і наказала аби чітко записав хто і скільки дав. То ж була вельми вдоволена, коли після оголошення імені жертводавця та суми по церкві пішов легенький шумок. Аж спину випростала. Хіба є ще тут хто, як вона?
Ще допоки почали молитися за жертводавців, а після того колядувати, Василина встигла запримітити та оцінити ще пару своїх, так званих, колєжанок. І прийти до висновку що вона таки нині найфайніше вбрана. А фустка – то й узагалі нема про що говорити!
На кінець відправи, після колядування та віншування, та «Многая літ», Василина хапцем проговорила «Отче наш»-«Діво» і почала швидко пробиратися до виходу. Планувала стати і помолитися ще й коло каплиці, що тулися з лівого боку до церковці. Поки буде молитися ще багатьох побачить. І її аж ніяк не зможуть не запримітити. А за той час вийдуть з церкви колєжанки Явдоха та Марусі, то вже разом підуть на гроби, а потім до панотця колядувати:
Тут ангели чудяться, Рожденного бояться,
А віл стоїть трясеться, осел смутно пасеться,
Пастиріє клячать, вони Бога бачать
Тут же, тут же, тут же, тут же тут!
Січень 2015 р.
ID:
557876
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.02.2015 09:03:39
© дата внесення змiн: 07.01.2021 21:37:27
автор: Леся Геник
Вкажіть причину вашої скарги
|
Це така собі актриса... 
у храмі ми під захистом...а зосереджуватиь не всі вміють... 
