На роздоріжжі стояла вона тепер.
Шлях, що досі був єдиним,
Нині каменем розбито надвоє.
Червоний птах заполонив небо пір’ям крил,
Жаром їх спалюючи темряву.
Птах той пробудився серцем велетня,
Жалюгідного донедавна.
Помахи крил були ударами серця.
Був велетень прикутий ланцюгами–кайданами
До чорної кулі –
То, щоб забути волю.
Відчув нову силу велетень,
Вдарив кулею об камінь – скелю.
І зірвані були ланцюги,
І вкрилась сфера золотим мереживом світла,
І засіяла її середина звільнено,
Пробиваючи собі шлях сліпуче–білим промінням,
Крізь тріщини, що ширились.
І розлетілась навсебіч уламками куля,
Уламки стали попелом, спалавши,
Розвіявшись простором степу.
Ніч запалала, наповнилась червоним
Від праведного болю,
Від священного гніву,
Від сорому вином,
Сльоза–перлина впала з повік Ночі
Розлилась Степом–дощем.
З кам’яних ножен було вийнято мечі.
Срібний і Золотий
Вістря їх були променями
Промені були схрещені.
А вона ж? Досі стояла.
22 грудня 2003 р.
