Блакиті вічної іронія ясна
Повільно зморює, мов квіти чарівні,
Знесилений поет талант свій проклина
В безплідній пустоті, де Муки лиш страшні.
Закривши очі мчусь, та відчуваю жаль
В блакиті погляді, вогнем розчарувань
Душа спустошена. Куди іти? Печаль
Яких ночей пихнуть в її байдужу твань?
Тумане, піднімись! Лий сивину нудну –
Лахміття мороку на синій небокрай,
Ти стелю там зведи – безмірну, мовчазну,
Болотом осені мертвотним заливай!
І ти, устань, прийди із Лети сонних вод,
Збери із дна намул, тростини з берегів,
Досадо дорога, закрий без перешкод
Ці діри голубі, що злісно шлють птахів.
Також! Нехай летять дими з печальних труб,
Хай кіптява зведе у вишині тюрму,
І в тій тюрмі вона, жахливий душогуб,
Закриє сонце умираюче в пітьму!
Вже небо мертве! Я, матеріє, волів,
Щоб забуття дала ти Прагнення й Вини
Для страдника, що йде на всіх ділити хлів,
Де, як щасливий скот, лежать людські сини.
Тому бажання мав, щоб мозок був пустий,
Немов горня з рум’ян, що впало під стіну,
Не можу більше я плач дум гірких нести –
Лишилося зітхать на смерть мою журну.
Даремно все! Блакить у торжестві прийшла,
У дзвонах я почув її звитяжний спів,
Вона в моїй душі тривогу підняла,
Влила живий метал у синь своїх псалмів!
Спадає крізь туман, одвічна, з висоти,
Немов несхибний меч в агонії страшить;
Куди втечу тепер від краху й гіркоти?
У чарах я. Блакить! Блакить! Блакить! Блакить!
Stéphane Mallarmé
L'azur
De l'éternel Azur la sereine ironie
Accable, belle indolemment comme les fleurs,
Le poëte impuissant qui maudit son génie
A travers un désert stérile de Douleurs.
Fuyant, les yeux fermés, je le sens qui regarde
Avec l'intensité d'un remords atterrant,
Mon âme vide. Où fuir ? Et quelle nuit hagarde
Jeter, lambeaux, jeter sur ce mépris navrant ?
Brouillards, montez ! versez vos cendres monotones
Avec de longs haillons de brume dans les cieux
Que noiera le marais livide des automnes,
Et bâtissez un grand plafond silencieux !
Et toi, sors des étangs léthéens et ramasse
En t'en venant la vase et les pâles roseaux,
Cher Ennui, pour boucher d'une main jamais lasse
Les grands trous bleus que font méchamment les oiseaux.
Encor ! que sans répit les tristes cheminées
Fument, et que de suie une errante prison
Eteigne dans l'horreur de ses noires traînées
Le soleil se mourant jaunâtre à l'horizon !
- Le Ciel est mort. - Vers toi, j'accours ! Donne, ô matière,
L'oubli de l'Idéal cruel et du Péché
A ce martyr qui vient partager la litière
Où le bétail heureux des hommes est couché,
Car j'y veux, puisque enfin ma cervelle, vidée
Comme le pot de fard gisant au pied d'un mur,
N'a plus l'art d'attifer la sanglotante idée,
Lugubrement bâiller vers un trépas obscur...
En vain ! l'Azur triomphe, et je l'entends qui chante
Dans les cloches. Mon âme, il se fait voix pour plus
Nous faire peur avec sa victoire méchante,
Et du métal vivant sort en bleus angelus !
Il roule par la brume, ancien et traverse
Ta native agonie ainsi qu'un glaive sûr ;
Où fuir dans la révolte inutile et perverse ?
Je suis hanté. L'Azur ! l'Azur ! l'Azur ! l'Azur !
ID:
598165
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 06.08.2015 23:44:15
© дата внесення змiн: 26.03.2018 20:34:30
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
гарно
