Привіт, я гіпертонік
і в мене недостатність, але не серцева,
а інша – любові.
Коли діагнози тобі пророкують білі палати
від тої не рятують пігулки гіркі та кольорові.
Від неї не хочеться їсти , а тільки кричати.
Тоді, розумієш в людини замало серця,
бо треба ще іншого – не тіло, а душу щоб гріти.
Кардіолог пише тобі рецепти і каже «не сердься»
це шкодить. Приймай нащодень свої ліки...
І ти приймаєш, але не ліки, а близько до серця,
чекаєш весну з острахом і нетерпінням,
життя зависло десть між траєкторій...
далеко від тебе. Так близько до божевілля ...
Знов п’єш свою божевільно шкідливу каву
годуєш нею маленьку гіпертонію
і просиш : осінь, ну ж бо будь ласкава..
Мабуть на негоду щемлять коліна...
І серце...рахуєш відлуння мільярдів ударів
вони все ще нагадують: отямся, ти ж хвора
та ти не зважаєш...Все мрієш про осінь,
в якій буде достатньо любові..