Травичку твоїй мамі я шукала,
Вона травою “підмаренник” зветься.
Та випадково в лісі заблукала,
Не знаючи, чи доля усміхнеться.
Ішли ми лісом, квіточки зривали,
Збирали трави, щоб здоров’я повернути,
Як друзями у тому лісі стали,
Мабуть ніколи нам того вже не збагнути.
Співала пісню я тобі про материнку,
Для тебе материнку ту зривала,
Й здалось мені у ту хвилинку,
Що я твоєю вже навіки стала.
Ти взяв мене по-дружньому за руку,
Повів туди, де сонечно сідало,
У надвечір’я лісового гуку,
Й на моїм серці так спокійно стало.
Все пережите миттю забувалось,
І голова чомусь крутилась колом,
Чи то мені всього лиш так здавалось,
Тебе не покохаю я ніколи.
Спливали дні, як хвилі в синім морі,
А я ще й досі нашу зустріч пам’ятаю.
Підтримку дружню в схожім нашім горі,
І серце повниться подякою до краю.
Що буде далі, друже мій, не знаю.
Можливо в щасті нам з тобою вікувати,
Як покохаєш, то й тебе я покохаю,
А ні - тебе прийдеться забувати.
Та якби в нас не склалась наша доля,
У пам’яті моїй Дніпрові хвилі,
Піщаний берег, де ми вдвох,
Твій погляд, й руки твої теплі, дужі, милі.
ID:
638103
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 23.01.2016 23:22:50
© дата внесення змiн: 23.01.2016 23:22:50
автор: Наталія Карпова
Вкажіть причину вашої скарги
|
