«О, ні. Я більше так не можу.
Бо нитка рветься – вже тонка.
Люблю, терплю і все відводжу,
Та це не варте й п’ятака...».
«Пішла. Нарешті! Не прощалась…
А де ж ти, радосте? Нема…
Гіркота в серденько закралась
Й колюча тиша і німа…
І як я можу зрозуміти:
Як ти була, я не хотів.
Тепер не хочеться і жити.
Здавалося: тебе терпів…
Не ти, а сльози - я втираю.
І хочеш вір, а хоч не вір:
Признатись важко, я страждаю.
Страждає той, що в мені, звір.
Я знову спробую впросити.
Не соромно? Вже стільки раз…
Вона ж то любить і простити…
Ох, скільки сліз і злих образ…».
Стараймось в гніві не палати,
Не сипати на рани сіль…
Хто любить нас, – хоч цінувати,
Щоб зло не з’їло всіх, як міль.
Галина Яхневич.
