- От кого они собрались нас защищать? Зачем нам их защита, кому она нужна?
З нотками роздратування в голосі промовив Іван, колишній підприємець з Маріуполя, ледь переступивши поріг київської трьох кімнатної хрущівки, де він знімав ліжко-місце ось уже більше року і з кожним днем кривавого, хижого вторгнення так званих "визволителів" у його життя, світ навколо нього все більше набирав сірих відтінків. Ні, він тримався, став відмінним працівником, заслужив повагу свого керівництва, вчепившись у роботу торгового агента з продажу алкоголю. Та, коли закінчувався наступний робочий день, в Іванових грудях відкривалась діра, в якій поселявся протяг і видував всеньке тепло і так йому ставало незатишно, що він аж внутрішньо здригався від цього та на його вустах однаково трималась мила, добродушна усмішка, бо й він сам, по своїй натурі був щирою, порядною людиною. От і сьогодні, виголосивши свій коротенький монолог невдоволення, Іван усміхнувся і проказав своє звичне:
-И так, всем доброго вечера, - та пройшовши на кухню, заходився готувати собі вечерю, приготування якої для себе перетворив у певного роду естетичний ритуал. В цей час з його телефону лунала класична музика, яка, торкаючись кухонного інтер’єру, скрашувала його убогість та огортала Івана зрадливим спокоєм. І він, відваривши яйця, почистивши їх від шкаралупи, та зваривши вівсянку, акуратно викладав їжу на тарілку, попередньо заповнивши один з її країв тонко нарізаними скибочками сиру з підчеревиною, на маленькому блюдечку також тішив око сонячною барвою розкладений кусочками лимон.
Іван, звичним порухом руки дістав із кулька, принесеного за собою, коньяк, досягнув полички старого серванта, взяв звідти келих і наливши у нього хмільного трунку, неквапом, ніби, намагаючись позбутись відчуття чогось липкого, що пристало до його внутрішньої сутності, перехилив у себе. Закусив, наповнив ще і знову випив та полегшення не приходило, а, здавалось, що з дна пустої склянки кричить, волає його поругана душа, що не знаходить спокою, бо не може жити в миру з собою, бо й як їй жити мирно, коли й саме слово "мир" втратило своє споконвічне значення, закрасилось в багряне.
Голова сорокарічного Івана, що все покривалась сивим волоссям, від випитої нової порції коньяку хилилась долі і він, піднявши неслухняне тіло зі стільця, трішки заточуючись та намагаючись ступати твердим кроком, рушив з кухні до кімнати.
Прогинаючись під вагою чоловічого тіла, ліжко зойкнуло, заскрипіло усіма своїми, покритими іржею, спружинами і підставивши під голову подушку, прийняло в свої обійми. Надбіг і сон, і знову на Івановім обличчі засяяла усмішка.
Він стояв на березі Азовського моря, біля його ніг хлюпались тихі хвилі і аж, там, ген, далеко на горизонті, зливались із синім небом, на якому висів розжарений диск сонця і він, Іван, разом зі своєю тринадцятирічною донькою Зіною, яку дуже любив, але бачились вони вкрай рідко, бо та проживала з матір’ю, запускали великого, яскраво розмальованого змія. Вітер підхоплював змія, тріпав ним і той, вимпелом свободи, розпустивши крила, зринув увись, а над ним вились світло-лілові клуби диму, що виривались із заводських труб та вільними птахами летіли у далеч.
28.02.16
ID:
647595
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 28.02.2016 15:16:08
© дата внесення змiн: 29.03.2022 19:38:30
автор: Валентина Ланевич
Вкажіть причину вашої скарги
|
А в целом - хорошо! 
Дякую, Сергію, за об’єктивну оцінку! Закінчення трішки підправила. 
