Сьогодні 2-го листопада 2006р. випав перший сніг, справжній, лапатий, білий-білий... Він кружляє, крутиться, летить вниз, а потім вітер знову піднімає його вгору. Сніжинки - білі-білі, чисті, безгрішні - крутяться у зимовому танці, танці, який називається "Кохання". Вони ідеальні, так акуратно вирізьблені.
Ці білі, безгрішні сніжинки падають на асфальт, а люди топчуть їх, крихітних фей, які ні в чому не винні. Я дивлюсь на них і вони зачаровують мене. Якби хотілося стати однією із них і полетіти, полетіти далеко-далеко. Впасти тобі на щоку і зігрітись твоїм теплом. Якби хотілось! Сніг кружляє-кружляє і падає на мої руки... Я ловлю ці крихітні сніжинки, та через мить на долоні з'являються маленькі краплинки води. Чому сніг такий холодний? Чому він зліплює мої вії, охолоджує руки? Він же не розуміє, що немає кому мене зігріти і поступово я сама перетворююсь на оту маленьку сніжинку і лечу-лечу... до тебе, тільки до тебе!.. О, як мені добре у твоїх ніжних, теплих руках. Моє маленьке серце поступово зігрівається і б'ється... Я вже не сніжинка, я - це я, а ти стоїш навпроти мене, дивишся мені у вічі і розумієш істину нашого з тобою життя!