Знов малює душа акварелями спогадів літо,
Кольорами блакиті хлюпочеться в руслі ріки,
Де в прозорій воді, полуденним промінням зігрітій,
Зайчик сонячний п’є прохолоду з моєї руки.
Так щасливо бреду мілиною далеко-далеко
І збираю, мов скарб, черепашок гладкі камінці,
За батькову руку, що засмагла від літньої спеки,
Надійно тримаюсь, як за сонце ясні промінці.
Бурштином яскравіє пісок під моїми ногами,
Ледь гойдається хвилька в прозоро-тремтливому сні…
Я дівчатком малим між своєї ріки берегами
Пропливу, як тоді, на легкому, мов пісня, човні.
Голубі незабудки притулились, де явір шепоче,
На краю берегів, звідки в небо всього лише крок…
Проживаю ту мить, що забутись ніколи не хоче,
Теплим сплеском води найчистішої із річок.
У краях тих співається серцю і просто, і легко,
Незабутністю дихає кожне промовлене слово.
Й знову я, наче стомлений шляхом лелека,
Повертаюсь туди небесами моєї любові…
