Постійна тільки зміна, непорушна тільки смерть. Серце з кожним ударом
завдає нам рану і життя вічно стікало би кров’ю, якщо б не поезія. Вона дарує нам те, в чому відмовила природа: золотий час, що недоступний іржі, весну, яка не в’яне, безхмарне щастя і вічну молодість.
Берне
На рожевий сайт сучасної поезії я потрапив випадково, коли шукав в Інтернеті вірші свого земляка Тараса Федюка. Це в деякій мірі схоже на те, як Костянтин Паустовський випадково відкрив для себе невідому і заповідну землю – Мещеру, роздивляючись обривок карти, в нього йому завернули в сусідньому гастрономі пачку чаю. На цій карті було все, що приваблювало письменника з дитинства – глухі ліси, озера, звивисті лісові річки, закинуті дороги. Там він зрозумів, що означає любов до своєї землі. Ніщо не збагатило його так, як цей скромний і тихий край. Там він познайомився з багатьма письменниками і зобов’язаний йому чудовими оповіданнями і повістями.
На рожевому сайті поезії розміщується клуб поезії. Рожевим називають його ще тому, що сторінки сайту зафарбовані в рожевий колір. Рожевий колір – ніжний і засновник сайту вибрав його тому, щоб підкреслити ніжність і привабливість поезії.
Якщо ви любите поезію, якщо вас до неї тягне, якщо ви пишете вірші і хочете їх друкувати, якщо ви хочете познайомитися і спілкуватися з іншими поетами, то кращого середовища, ніж наш сайт поезії, ви не знайдете.
Зайти на сайт поезії дуже просто. Потрібно набрати в строчці пошуку браузера слова «Клуб поезії», потім клацаєте по строчці «Сторінка реєстрації», реєструєтеся, вносите свої дані, обов’язково свою дату народження, щоб потім вас ми могли вітати з днем народження. Рік народження вносити необов’язково. І майже всі його не вносять. Тут засновник сайту проявив мудрість і прозорливість. Ну, хто захоче вносити точно свій рік народження? Щоб всі подумали, що ви вже старий і, можливо, з вами ніхто не захоче мати справу, і з вами нецікаво спілкуватися? Але ви глибоко помиляєтеся. Це ви в житті солідні за віком, а в поезії ні, і ще раз ні. В поезії ви молодий, ви пишете про кохання, про молодість, про почуття, про палкі поцілунки, про побачення в місячні ночі на посипаних пелюстками квітів стежинках. На сторінках сайту буяє вічна молодість. На сайті ставлять свій рік народження тільки молоді поети, що прагнуть близько познайомитися з такими самими молодими поетами, і ті поети, яким вже за 80. Таким вже нічого соромитися свого віку, навпаки, вони у всіх викликають повагу. Вони гордяться своїм віком, що так багато прожили, що так багато бачили на своїм віку, і ще спроможні писати гарні вірші. Попробуйте так прожити життя, як вони, не кожному удасться.
Потім ви повинні записати свій псевдонім. Це надзвичайно важлива і серйозна справа. Про нього вже потрібно було думати кілька років до цього.
Псевдонім повинен коротко, стисло, ємно відображати вашу сутність, вашу творчість, ваш характер. Псевдонім повинен бути оригінальним, незвичайним. Він повинен різко кидатися в очі і запам’ятовуватися.
Коли я вперше реєструвався, а це було два роки назад, і потрібно було записати псевдонім, я розгубився, бо не продумав це питання. Крім цього я думав, що псевдонім обов’язково повинен бути відмінним від свого прізвища і імені. Я гарячково думав, бо час ішов, і врешті-решт вирішив, що поезія моя лірична, лагідна і тому я буду «Лагідний». На сторінці відразу висвітлилося «Вітаємо Вас, Лагідний». Реєструвався я в школі, на роботі. Вчителька української мови похвалила мене, сказавши, що я вдало вибрав псевдонім, що він підходить до моєї поезії і мого характеру, і я задоволений пішов додому. Вдома я дружині розповів, що в Інтернеті я випадково натрапив на клуб поезії, де можна друкуватися, і що я вибрав собі псевдонім «Лагідний». Дружина почала сміятися, розкритикувала мене, сказала, що на поличці у неї в кухні лежить пакуночок з приправою і називається він «Кетчуп лагідний», і коли на сайті прочитають цей псевдонім, то відразу згадають приправу. На мене це подіяло, я задумався, і почав мені мій псевдонім дуже не подобатися. Потім на сайті я декілька разів посилав сльозливі листи і просив змінити мій псевдонім, аж поки засновник не зжалився наді мною і не поміняв його на моє прізвище і ім’я.
Пройшло два роки. Став я потрохи обвикатися на сайті, став більше розуміти. Звичайно, добре, коли псевдонім прізвище і ім’я, тебе взнають. Та тепер я прийшов до другої думки, необхідно було залишити псевдонім «Лагідний», а ще краще потрібно б було взяти з легкої, а, може, з важкої руки моєї дружини: «Кетчуп лагідний». Такий псевдонім і оригінальний, і запам’ятовується, і відповідає моїй поезії, лагідній і іноді трішки з перчинкою.
Далі слід помістити свою фотографію, вона буде висвічуватися на вашій домашній сторінці. Фотографію, на мою думку потрібно брати не ту, скільки вам зараз років, а ту, найкращу, яким ви були в молодості: гарним, вродливим, з променистим блиском в очах і зазивною посмішкою. Чому саме так? А тому, що по собі знаю, яким ви були в молодості, таким ви залишаєтеся в своїй душі, в своєму серці назавжди, до кінця свого життя. І коли дивишся на таку фотографію, дивишся на ваше обличчя, у ваші очі, то мимоволі відчуваєш вашу поезію, вона незримо присутня у вас і поряд з вами назавжди.
Під фотографією є рубрика «Про себе». Я, наприклад, написав таке: «Вчитель. Пишу вірші, оповідання». А тепер вважаю, написати ці речення, це нічого не написати. Обов’язково потрібно, як на мою думку, сказати, який маємо характер: мрійливий, поступливий, спокійний, вибуховий, емоційний, жорсткий, лагідний, мстивий, образливий і так далі. Як почали писати вірші, коли почали писати, що любите читати. На які теми вам подобається писати вірші, як приходить до вас творче натхнення, як творите вірші, які ваші уподобання. Чому так потрібно? А тому, що коли ми читаємо ваші вірші і вони нам подобаються, то хочеться про цього поета взнати побільше і ми обов’язково заглядаємо на сторінку автора, дивимося на його фотографію і з цікавістю та задоволенням читаємо все про нього.
На домашній сторінці автора, тобто поета сайту, висвітлюються всі назви надрукованих на сайті його творів. Вони можуть бути також розміщені по темам.
Пам’ятаю, коли я вперше помістив на сайт свій вірш «Село моє – куточок України», я страшенно хвилювався.
Село моє – куточок України,
Куди б не йшов, куди б не їхав я,
Немає в світі кращої країни,
Немає в світі кращого села!
В долині річка в’ється між гаями,
Сосновий бір тули́ться близь гори.
Тумани білі простяглись полями
Ранкової сріблястої пори.
Батьківський дім і мальви біля тину,
Розлогий клен, що ріс біля вікна.
До болі в серці рідна ця картина –
Дитинством намальована вона.
Мені здавалося, що всі будуть критикувати і сміятися над віршем, що він недосконалий, поганий, і нічого лізти в сайт поезії, і мені тут не місце. Але поетеса Джульєтта відразу прислала мені гарний лист, а один з поетів схвалив вірш значком з піднятим вгору великим пальцем. Я посміливішав, і вирішив, що справи мої не так вже погані, як думається. А ім’я «Джульєтта» я запам’ятав.
Робоча сторінка автора створена, я вважаю, унікально. Вона проста, а все просте, як говориться геніальне. За це потрібно низько кланятися в ноги засновнику сайту. Цю сторінку розглянемо більш детально. Зліва висвітлюється колонка «Зараз на сайті». Тут всі псевдоніми авторів (далі псевдоніми будемо називати іменами), що сидять за комп’ютером і ввійшли в даний час на сайт поезії, тобто перебувають в клубі поезії. Для спілкування це дуже зручно, ви бачите знайомих авторів, знайомі імена. Так і хочеться привітатися з ними. І що ви думаєте, можна, і це дуже просто, бо так побудований сайт.
Я вже замітив, що моє ім’я висвітлюється завжди посередині списку. Поетеса Ганна Верес прилаштовується поряд зі мною. Ми ніби в театрі сидимо поряд на сусідніх кріслах. Мені це приємно.
А от Джульєтта, скромно займала останнє місце, ніби уступала дорогу іншим, більш напористим поетам.
Мені подобалася ця скромність. Вона нагадувала мені скромність простої польової квітки. Але якщо уважно придивитися до неї, то можна побачити, яка вона прекрасна, в ній таїлася своя особлива незбагненна краса.
Мені здавалося, що кожного разу вона ніби виглядала мене, ніби чекала мого нового твору, і під її поглядом я намагався створити його досконалішим.
Я не Ромео, але нік Джульєтти збуджував уяву, і я не міг не написати цей романтичний вірш:
Весь замок сіяє казково вогнями.
На бал приїжджають в розкішних каретах.
З поклоном паяц відкриває дверцята
В надії, що вийде прекрасна Джульєтта.
У вихорі танцю несуться вже пари
Бушують гітари, звучать кастаньєти.
А бідний паяц то сміється, то плаче,
Бо в залі танцює привабна Джульєтта.
Та врешт синьйорина паяцу всміхнулась
І кинула срібну, грайливо, монету.
Губами з підлоги дістав він дарунок,
Цілуючи пристрасно, ніби Джульєтту.
Він довгі роки́ пам’ятав синьйорину,
Монету на шиї носив амулетом.
І навіть красуні-дочці́, що родилась,
Дав і́м’я, прекрасне, жагуче: Джульєтта.
У правій частині робочої сторінки простяглася вниз колонка під назвою «Нові твори». Це сама основна і знаменита колонка сайту. Вона рухома. Це серце сайту. Воно ні на мить не зупиняється, воно пульсує, воно б’ється і з кожним його ударом на початку колонки появляється ім’я автора з назвою його нового вірша. Потім появляються все нові і нові імена, список рухається неперервним потоком. Потік не припиняється ні вдень, ні вночі. Це б’є джерело народної творчості, ні не джерело, це тече повноводна ріка народних пристрастей. Саме ця колонка явилася причиною написання, як на мою думку, вдалого вірша «Рожевий сайт»:
Зайду на сайт, рожевий сайт моєї мрії,
Порину у гущавину його віршів.
Тут український дух, як ватра палахтіє,
Незламний дух великих предків-козаків.
Одні лиш ніки-диво варто прочитати,
Відтінки душ поетів чуються у них.
Роман з продовженням тут можна написати,
Сюжет у назвах відшукається чудни́х.
Біжить, як той струмок, поезія народна,
Ніяк напитися не можу досхочу.
Це не струмок, ріка пристра́стей повноводна,
Кохання, ненависті, щастя й розпачу́.
Тут виливається душа мого народу,
Його найкращі, щирі, чисті почуття,
Готовність до борні, зі всяким злом незгода,
Надія, віра в мирне світле майбуття.
Тут вся Укра́їна моя, як на долоні.
Ось вірші з Києва, Поділля і Карпат,
Ось з Таврії. На цьому виріс лоні
Парнаса українського розкішний сад.
Куди б в житті поетів доля не кидала,
Ми зустрічаємось на сайті знов і знов,
Бо нас усіх сюди привела і з’єднала
Свята до ніжної поезії любов.
І це чиста правда. Сайт поезії – це наше братерство, це лоно, куди ми іноді втікаємо, щоб заховатися від жорстокого навколишнього життя, це казкове лоно наших мрій і сподівань. Нас до нього тягне, ми вже без нього не можемо жити, і ми, бувало, не вилазимо з сайту цілодобово.
Ти клацаєш в колонці по назвам віршів, читаєш їх. Хочеш прочитати якомога більше, і не можеш, не встигаєш, бо вони рухаються неперервно і їх дуже багато, і ти від безсилля майже плачеш. З часом ти вже починаєш вибирати лише вірші знайомих авторів, а по іншим іменам лише ковзаєш поглядом. І тут зіграє психологічна роль яскравого незвичайного псевдоніма, який привертає твою увагу, аналогічно до того, як квітка привертає до себе увагу бджоли. Наприклад, «Кава з молоком», «Гнев волка», «Дочка бджоляра», і так далі. Ти мимоволі клацаєш по «Кава з молоком». Ні, ти не програєш. Ти знайомишся з новим поетом, з його творчістю. І іноді потрапляєш на такі шедеври! Але часу немає, та і очі болять. Тут одні тільки псевдоніми, їх називають ніками, якщо прочитаєш, то вже отримаєш велике задоволення. Які тільки назви тут не зустрінеш, воістину справжня народна кмітливість і творчість. Бувало, одні тільки ніки являлися причиною написання нових віршів. По нікам можна розповідати історії, казки.
Якщо ми клацнемо по назві вірша, то він появиться посередині нашої робочої сторінки. Під віршем розміщується поле для коментарів. Тут засновник сайту знову таки проявив геніальність. Саме завдяки коментарям ми можемо спілкуватися, робити аналіз вірша, вказувати на помилки, приходити до спільної думки. Хвалимо автора за душевність, музикальність вірша, за те, як розкрита тема, за оригінальну структуру, зближуємося поглядами і здружуємося. Коментарі можуть читати всі автори, а якщо ми захочемо щось сказати авторові особисто, то для цього існує внутрішня пошта сайту і ми можемо послати один одному листи.
Читаєш вірші сайту, читаєш і мимоволі заражаєшся їх ритмом, і от вже рефлексивно коментарі пишеш у віршованій формі, які потім часто являються початком нових віршів. Часто прочитаний вірш автора викликає у тебе бурю емоцій, почуттів і теж виливається в написання нового вірша.
Так, на вірш чудової поетеси Ольги Шнуренко «Цілуй мене» я написав вірш «Музика без слів»:
З великою цікавістю я прочитав
Твоє прекрасне сотворіння – ніжний спів.
Про поцілунки я вже трішки дещо знав.
Та щоб отак! Це справді музика без слів.
Ця музика витає в сні і наяву.
Вона пронизує наскрізь тебе й мене,
Цілує, пестить милу душеньку твою,
Народжує для нас кохання чарівне.
Ця музика у кожнім кроці ніг струнких,
У тихім шурхотінні платтячка твого,
У дивній модній зачісці волос м’яких,
Що на прогулянці чарує будь-кого.
Ця музика у погляді звучить твоїм,
У дотику безумно ніжної руки
У ви́гині твоїх вишневих губ звабні́м.
Я все життя її би слухав залюбки.
Коментарі, зауваження. Протягом всього сайту вони йдуть поряд з нами. Спочатку я ображався на зауваження до віршів, навіть сперечався з авторами. Зауваження чомусь болісно били по мені. Напевно, це так відбувається з кожним поетом. Тепер я дякую за зауваження і будь-яку критику, і чим більше її, тим краще. Саме зауваження привчили мене відноситися більш уважно до створення віршів, до його структури, до недопустимості використання русизмів, до чистоти української мови. Хоча, признатися, мені іноді важко виразити на українській мові багатство і тонкість почуттів, зворотів, синонімів, так як це можна виразити на російській мові. Це признавав ще Сталін. Звідси висновок. Українську мову слід потужно розвивати, не заковувати її в канони. Цьому дуже може сприяти якраз робота таких поетичних сайтів, як наш, адже саме тут ми бачимо слово народу. Бо тут поети з різних куточків України, і вони доносять до нас нову лексику, діалекти, звороти, синоніми, нові слова, що використовуються на їх окрузі.
Поет Zang часто критикував мене за наголоси. І я признаю, це мій недолік. Я всіма силами намагаюся зробити так, щоб наголосів було якомога менше. Читачу поясню, що іноді я змінюю наголос в слові, відповідно до ритму рядка.
Поети бурно реагують на свята. Тридцять першого грудня сайт був традиційно заповнений вітальними віршами. Я так само, як і інші поети, стараюся теж написати вірш на свято. Не завжди, звичайно, це вдається. Цього разу вечором тридцятого грудня я придумав, на мою думку, непогані дві строчки:
Сімнадцятий вривається в країну,
Як революція сто літ назад.
А далі в мене не заладилося. Не йде вірш, і все. Я вже хотів було його кинути, але жаль було цих двох строчок. І тільки тридцять першого вранці я його дописав:
Сімнадцятий вривається в країну,
Як революція сто літ назад.
В цей Новий рік бажаю Україні
Прожити в розквіті сто літ підряд.
Сімнадцятий – це рік не високосний,
Не буде в ньому вже олімпіад.
Давайте будем жити в ньому просто,
Без катастроф, смертей, протистоянь.
Давайте всі разом піднімем чаші,
Помиримось. Припиниться війна.
Я знаю – це бажання наше й ваше,
Бо Україна в нас на всіх одна.
І цього ж дня передноворічного виставив його на сайт. Відразу прослідувала реакція. Поет Grower написав в коментарі, що слово «Давайте» неприпустимий русизм.
Я хочу внести деяке пояснення. Я житель півдня України. І мова, особливо раніше, в нас була змішана. Ми з дитинства говорили: «Давайте будемо гратися», або «Давайте гратися». Так що слово «давайте» у мене в крові. Тактична Ганна Верес мені порадила виправити рядки так:
Живімо в ньому мирно, просто…
І дружно всі разом піднімем чаші…
Я згоден, можна так виправити. Взагалі, можна все що завгодно виправити. І все-таки чогось після цього не вистачає. Можливо, не вистачає м’якого братерського заклику, який я вклав в слово «Давайте», чи може втрачається мій стиль, я не знаю. На сайті декілька днів назад появився вірш другого автора з іншої округи, де він теж використовував слово «Давай» в тому самому значенні. Тоді виникає друга думка. Якщо народ використовує це слово в такому значенні, чи не варто включити його до словника української мови. Чим більше слів і синонімів, тим багатша мова.
В цю передноворічну ніч я десь майже до дванадцятої години сидів за комп’ютером і перебував на сайті поезії. Разом зі мною перебували на сайті десь приблизно поетів п’ятдесят. І я подумав, невже існує в когось більша любов до сайту, ніж у цих поетів. І тільки за одне це їх потрібно поважати.
І я вирішив їх привітати рядками:
Вітаю, вас, хто 31-го на сайті,
Хто у цю мить читає новорічні вірші наші.
Дванадцять б’є, скоріш вином фужери наповняйте.
Я п’ю за вас й прекрасні ніки обнімаю ваші.
Пам’ятаю, одного разу я написав вірш «Все найкраще для тебе робив я»:
Все найкраще для тебе робив я,
Все найкраще тобі діставав,
Все життя за тобою ходив я
І найкращі вірші дарував.
Що для тебе ще, мила, придумать?
Що для тебе ще, мила, зробить?
Може знову тебе приголубить
Й на побачення знов запросить?
До світання, як в юності я́сній,
Будем слухать в гаю солов’я.
Місяць, свідок кохання сріблястий,
Буде нам усміхатись здаля.
Хочу вроди твоєї напитись,
Хочу стан твій тонкий обнімать,
В очі ніжно я буду дивитись
Й вишні-губи твої цілувать.
Один з авторів, після того як прочитав цей вірш, зауважив, щоб я не зловживав дієсловами-римами. Що ж він правий, я і сам це бачив. Дієслівних рим у мене дійсно було багато. Позбавитися я їх не міг. Я не професіонал. Для цього необхідно мати великі знання і добру пам'ять. Якщо почитати Пушкіна, та і інших поетів, то можна замітити, що у їх віршах мало дієслівних рим. Але постає питання, чому дієслівні рими – це вада? Пушкін про це писав в поемі «Домик в Коломне», хоча я там не зовсім все зрозумів:
Четырестопный ямб мне надоел:
Им пишет всякий. Мальчикам в забаву
Пора б его оставить. Я хотел
Давным-давно приняться за октаву.
А в самом деле: я бы совладел
С тройным созвучием. Пущусь наславу!
Ведь рифмы запросто со мной живут;
Две придут сами, третью приведут.
А чтоб им путь открыть широкий, вольный,
Глаголы тотчас им я разрешу…
Вы знаете, что рифмой наглагольной
Гнушаемся мы. Почему? Спрошу.
Так писывал Шихматов богомольный.
Но большей части так и я пишу.
К чему? Скажите; уж и так мы голы.
Отныне в рифмы буду брать глаголы.
Не стану их надменно браковать,
Как рекрутов, добившихся увечья,
Иль как коней, за их плохую стать, -
А подбирать союзы да наречья;
Из мелкой сволочи вербую рать.
Мне рифмы нужны; все готов сберечь я,
Хоть весь словарь; что слог, то и солдат –
Все годны в строй: у нас ведь не наряд.
Одного разу я пізно вечором складав вірш про свою маленьку внучку Софійку «Я люблю тебе». До речі, моя перша збірка віршів так і називається «Я люблю тебе». А на обкладинку книжки із тисяч фотографій, які я зробив для Софійки, я помістив саму найкращу, ту, де вона в літньому легкому сарафанчику, забравшись в квітник, притулила до свого обличчя велику червону жоржину.
Вже було пізно і я ліг спати. Але голова продовжувала гарячково працювати. На мене найшло те творче натхнення, про яке так люблять говорити поети. Я зривався з ліжка, біг до столу і записував наступний рядок, на що одна з поетес зауважила, що потрібно при собі завжди мати олівець і блокнот. Я згоден. По телебаченню я бачив, як плив в човні по Ангарі письменник Распутін і щось записував у блокнот. Але я ладен цілу ніч бігати до столу, лиш би частіше приходило це натхнення. Якщо таке натхнення приходить до простолюдинів-поетів, як зауважував наш чудовий поет-пісняр Віталій Назарук, то що вже говорити про великих поетів світу сього.
Знову повернемося до Пушкіна. Поему «Полтава» він писав в кінці жовтня в Петербурзі. Пушкін творив дома, сидячи за столиком, на якому валялася купа списаних і перекреслених листків. В кутку напроти палав камін і потріскували березові дрова. Погода надворі стояла похмура і слякотна. Дув пронизливий холодний вітер і кидав у вікно дощем з мокрим снігом. На Пушкіна чомусь саме в таку пору надходило творче натхнення. Тема йому надзвичайно подобалася, голова його буквально горіла. Він писав цілий день, не сходячи з місця. Вірші йому ввижалися навіть вві сні, так що він вночі схоплювався з постелі і записував їх в темряві. Коли голод його діставав, він біг в найближчий трактир, але вірші доганяли його і там. Він їв на швидку руку страви, які йому подавали, і відразу повертався назад, щоб записати те, що набралося в нього під час бігу і за обідом. Таким чином, в нього скупчувалося сотні віршів за добу. Іноді думки не вміщалися у вірші, тоді він записував їх прозою. Потім слідувала правка, після якої від чернеток не залишалося і четвертої частини.
Одного разу я написав вірш «Я не знаю, з ким тебе вже».
Я не знаю з ким тебе вже,
Мила, порівняти.
Може з садом, що весною
Пишно розцвітає.
З лісовим озерцем чистим,
З співом солов’їним,
Із берізкою стрункою,
З небом синім, синім.
Скільки ти мені вже снилась,
Мабуть, не вгадаєш.
Найсолодша в світі мрія,
З серця не зникаєш.
І в коментарях прочитав відзив поета dashavsky:
Вдихну я квітучого саду аромат,
З лісового озера чистої води нап’юся,
І в обіймах твоїх кохана втоплюся.
Тон коментаря мені здався знущально-ядовитим. Я ще раз уважно перечитав свій вірш. Як на мою думку вірш чудовий, навіть натяку на щось несерйозне, чи то вульгарне, чи засюсюкане немає. Мене зацікавило, чому читач так написав. Може, як автор, я щось недобачаю в своєму вірші. І я запитав: «Пане dashavsky, напевно, Вам, чимось не подобаються ці вірші. Дайте, будь-ласка, свій розширений коментар, мені цікаво. Я не ображусь».
Dashavsky, як і всякий чуттєвий поет, відчув у моїх словах офіційний тон, а то і образу, і щиро вибачився, сказавши, що він пожартував. Я відповів: «Дякую! Ні, вибачатися не треба, я більш за все не хочу зачепити хорошу людину. Я просто подумав, можливо, щось не так у віршах, адже пишеш їх у натхненні, а зі сторони видніше. Всього самого доброго». Dashavsky відповідь сподобалася, та, очевидно, і мої вірші йому подобаються. Людина він тактовна, розумна, і ми стали друзями. Він навіть мене вніс в білий список, і мені це було дуже приємно. Що цікаво, що потім я десятим почуттям відчув, що його гумор таки прицільний. Dashavsky любить свою країну, свою землю, і все, що на ній живе і росте. Любить працювати на землі. Любить природу і пише про неї милі вірші. Привчає своїх внуків теж писати вірші та любити свою землю. Мріє побувати на морі, і я впевнений, що побуває.
Нещодавно я прочитав, що подібний діалог відбувся між Женьшень та іншими поетами. Юна гарна поетеса Женьшень написала вірш: «Нерівна кострубата писанина».
Моя душа перетворилася на божевілля
Бо в коханні давно уже немає дива
Стала нерівна кострубата моя писанина
Мене розсипаючи глиною по стінах.
Особисто я її вірш зрозумів. У багатьох зараз душа перетворилася на божевілля. Спочатку я було не звернув на цей вірш особливої уваги. Здавалося, нічого такого в ньому нема. Майже білий вірш, без стандартних рим. Але що дивно, чим більше я на нього дивився, чим більше я його читав, тим більше він мені подобався. Більш того, він засів в голову. Де б я не ходив, я його вже повторяв і цитував. Ось, що означає талант. Але є українська поговірка: «На колір та смак - товариш не всяк». Напевно, в тому і полягає мудрість сайту, в його демократичності. Кожен має право висловити свою думку, навіть якщо вона і не подобається автору. В спорі, як говориться, народжується істина. Поет Святослав дав на вірш такий коментар:
Коли в коханні зникає Диво,
Душа перетворюється на божевілля,
Світло змішується з темрявою
В один клубок,
І розбивається об зла чорні стіни
Кострубата писанина
.................
Коли так, то не до сміху.
Подивіться, як тактовно Женьшень відповіла на цей коментар:
«А Вам що, смішно від мого вірша? Смійтеся, я ж не забороняю». Тут втрутився поет Сергій Улько: «Прямо про мене. Окрім писанини. Вона завжди такою була. Ахах».
Женьшень заперечила: «А мені чомусь не смішно. Дякую, що читаєш.»
Сергій Улько: « Треба знаходити привід для сміху, а то так можна і глузд втратити. Вибач, що своїм "Ахах" образив».
На що Женьшень мудро відповідає: «Я поки що ще не втрачаю глузд, а мислю тверезо».
Подібні діалоги зустрічаються на сайті дуже часто. Я, напевно, помилявся, пишучи на початку нарису, що на сайті можна заховатися від навколишнього життя. Як бачимо, і тут вирують пристрасті, образи, вдячності, сльози, сміх та всі інші людські почуття. Напевно, там де люди, там і життя. І від нього не втечеш, як і від людей.
Особисто я в коментарях на вірші притримуюся чіткого принципу, як в лікарів: «Не нашкодити». Мабуть, я на критика не годжусь. Але у віршах завжди намагаюся відшукати щось хороше, талановите, оригінальне, влучне, ліричне, хоча б один рядок, зворот, слово. І я це обов’язково відмічаю. Я по собі знаю, як окрилює і підтримує сказане добре слово.
Приведу приклади коментарів на деякі мої вірші:
Поет Владимир Зозуля на вірш «У моїм саду травневім» пише:
«Люблю, когда стихи пахнут сиренью, прекрасный запах... душевный стих получился у Вас...грустный и светлый».
Поетеса majra вірш «Троянда і ти (пісня)» охарактеризувала так:
«Надзвичайно гарно! Ось звідки беруть початок народні пісні! Зачарували ніжні слова!».
Поетеса Леді Осінь, прочитавши вірш «Я в полі дівчину зустрів (сон)», сказала:
«Гарні слова. Прекрасний вірш. Після прочитання у душі ніби пробігає промінчик сонця».
Після таких слів хочеться жити, радіти і творити. Та і написати такі коментарі можуть тільки талановиті люди, які самі також поети.
Я описав далеко не всі достоїнства поетичного сайту. Ті, хто зайде на сайт, переконається в цьому сам. У кожного поета є чорний та білий список. В чорний список попадає той автор, хто образив поета, або вірші якого йому дуже не подобаються. Білий список містить тільки тих авторів, вірші яких подобаються поету. Крім цього в кожного поета на сайті є гостьова зала, куди приходить в гості до поета автор або гурт авторів. Гостьова зала гарно прибрана, в кутку взимку палає камін, а посередині стоїть стіл, застелений гарною білою вишитою скатертиною. На столі в чашечках парує духмяний індійський чай, а також натуральний бразильський кофе. За столом гості п’ють чай або кофе, спілкуються з поетом, записують свої враження від віршів в гостьову книгу.
Нещодавно в правій колонці під назвою «Нові твори» появилася назва «Еволюція сайту поезії». Клацнувши по цій назві, ми відкриємо нову сторінку, яка починається зі звернення засновника сайту поезії Євгена Юхниці до поетів сайту. В ньому надруковані цікаві пропозиції щодо оживлення сайту й поліпшення роботи клубу поезії, зокрема: вибирати вірш дня і друкувати його на першій сторінці, видавати збірники поезій та створити ринок їх збуту, залучати композиторів до наших поезій, створити свій Фестиваль та багато інших.
Під зверненням йде колонка коментарів. Тут розгорнулася бурна дискусія. Поети емоційно обговорюють і аналізують пропозиції, а також вносять свої пропозиції і висловлюють думки. Читати ці коментарі надзвичайно цікаво. Тільки по одним ним можна написати повість..
В коментарях поети пропонують, не вагаючись, оновити сайт, змінити його зовнішній вигляд, зробити більш сучасним. Звернути більшу увагу на українську мову, тому що за нею ніхто не стоїть, окрім самих українців. Чітко визначити однозначну мету сайту. Або це клуб для проби пера і спілкування, або щоб тут творилася дійсно висока поезія. Для цього слід розбити сайт на дві частини.
В своєму нарисі я вже кілька разів згадував засновника сайту поезії. Мені не подобається слово «засновник». Якесь воно гладеньке. Воно абсолютно нічого не може сказати про особистість засновника. Засновник Академії наук, засновник галереї картин… Якщо ми ідемо в Третьяковську галерею, то що, ми згадуємо і думаємо про Третьякова? Звичайно, ні. А треба думати і згадувати. Тому що не було б Третьякова, не було б і всесвітньовідомої галереї картин. Аналогічно і тут. Ми що говоримо, рожевий сайт сучасної поезії Юхниці? Ми говоримо просто: сайт поезії. І абсолютно про Юхницю не згадуємо. А на сайті лише глибоко внизу в кінці сторінки написано мілким шрифтом, що проект ініційовано у 2003 році київським поетом Євгеном Юхницею.
Спробуємо короткими мазками пензля намалювати невеличкий етюд про особистість Євгена Юхниці, хоча тут потрібен великий майстер і велика картина. І я впевнений, вона буде написана.
Народна мудрість говорить: «Чого бідний, бо дурний. Чого дурний, бо бідний». Отже, звідси висновок. В житті потрібно бути розумним і не бідним.
Євген докладає всі зусилля, щоб не бути бідним. Він вчиться в залізничному інституті, в інституті харчової промисловості, закінчує інститут народного господарства, створює могутню та багатофіліальну аудиторську компанію аудиторів «Ніко», стає заслуженим економістом України.
В житті він бігун на далекі дистанції, стратег, вольова людина. Коли щось робить, то робить вже так, ніби намагається зійти до Сонця. Талант, витончений до жаху, сентиментальний, ним захоплюються. Непередбачуваний і оригінальний (наступні три вірша Євгена Юхниці).
Я б не хотів дарма прожить життя,
В речах шукать і в їжі насолоду,
В оставинах сприймати сенс буття,
Не стати за маяк для благ народу.
Я б не хотів прогаяти свій час,
Промарнувати на плітки таланти.
І, читачі, розчарувати вас,
І віршами надмірно набридати.
Я б не хотів сподобитися тлі -
І більш, ніж є, багатств не запросити...
Я б не хотів померти в скруті й злі,
І всіх, що сущі, не благословити.
Кожного ранку, коли він встає, то відчуває, що зробив замало, що він здатен на більше, що він народжений для вищого, і нібито хтось владний і нетерпимий змушує його рухатися далі і покоряти нові вершини.
Вільно володіє українською, російською, французькою мовами, розуміє та розмовляє англійською та німецькою.
В Індії, куди він приїжджав по роботі, одного разу, відпочиваючи серед вічнозелених пальм на березі теплого Індійського океану, раптом відчуває великий потяг до поезії, починає писати вірші. І буквально через місяць зрозуміє, що він поет зі своєю долею, яку мусить проповзти поміж колючок, але зі своєю місією. Відчуваючи нестачу спеціальних знань, їде вчитися до Московського літературного інституту.
Видає кілька збірок віршів. Стає членом спілки письменників України. За поетичну збірку «Мозаїка метафор — сюжети і характери» йому присуджують літературну премію імені Андрія Малишка.
Я відчуваю: йде той час,
Коли звернуться і до нас,
Коли візьмуть у руки слово,-
І оживе висока мова.
І зміни, мовби землетрус,
Зметуть невір'я з наших вуст,
Наповнять міццю щирий голос,
Просякнуть вільним сонцем колос.
Народи знатимуть шляхи,
Де високо летять птахи.
І слово, як речуть святі,
Займе належне у житті.
Євген Юхниця багато їздить Україною з літературними виступами, дає інтерв'ю на телебаченні та радіо. Він є спеціалістом зі створення та використання новослів'я, засновником приватних тематичних і синонімічних словників.
Облиште геть всі справи на хвилину -
В напрузі й так марнуємо життя...
Ви уявіть минулу Україну,
Крізь час збудіть свідомо сенс буття.
За що місця навколишні родючі,
Та й мова в нас - співуча над усі.
Животворять людей Дніпровські кручі.
Кому й за що ми винні цій красі ?..
І разом з тим - тіжка постійно доля.
Несе наш люд суворий хрест віки.
Чому така разюча Божа воля:
Земля цвіте, а ми в нужді таки ?..
Не кара це, скажіть, за зволікання ?
Не поштовх це святих поводирів ?
І тих завдань, яких невиконання
Не входить в план Космічних терезів...
Чорнобиль - то остання засторога,
А вільний хліб - навмисне щедрий шанс,
Це мешканцям підказана дорога,
А багатьом - поблажливий аванс...
В минулих днях - завжди всесвітній розум !
Майбутній схід із вчора майорить...
Хто розбере давнезну предків прозу,
Того життя життям нагородить !..
Рівно о 12-тій годині кожного дня Євген кладе на стіл одну поезію українською мовою, і одну – російською. Це мрія кожного поета, так писати вірші. Як би я не хотів, як би не напружувався, я би так не зміг. У мене пишуться вірші по різному. Один, бувало, блискавично, другий через день, а третій – через місяць. Щоб написати вірш, мені потрібна деяка підготовка до написання, деякі матеріали, повна зосередженість, щоб ніхто не турбував, ну, і, звичайно, натхнення.
Ну, з віршами у мене не вийшло, так як у Євгена, то, подумав я, може вийде з прозою. Задумав я писати кожен день хоча б по сторінці. Попробував. Ні, знову нічого не вийшло. Бувало, за день пишу тільки декілька рядків, а то і зовсім нічого. Не так це просто, виявляється, бути великим.
У віршах Євгена відчувається його невгамовний характер, політ швидкої думки. Його поезія нестандартна, оригінальна, як і він сам. Як влучно написав про нього Василь Довжик: «До поезії Є. Юхниці потрібно звикнути і ще раз перечитати з олівцем у руках…»
Коли я прочитав його підпоему «Жах», мною оволодів жах. Мене тіпало і під цим враженням я миттєво написав вірш «Я над усе ненавиджу бандитів»:
Я над усе нена́виджу бандитів,
І перемови з ними не веду.
І за життя маленької дитини
Я на́смерть проти іродів піду!
Щось повилазило на світ багато
Гадюк й отруйних чорних павуків.
Все норовлять, кого б пограбувати,
А то і вбить, хто проти стати смів.
Народе мій! Ти - велет надвеликий!
Та роздави ж, нарешті, гадів цих,
Щоб не шипіли більше страхітливо
І не вповзали до осель людських.
Одні тільки його слова: «Вечір. В кімнату ввійшла чарівниця.» визвали в мене бурю емоцій. Я уявив, що в новорічну ніч, коли тільки-но пробило дванадцять, в мою кімнату ввійшла прекрасна фея ночі. Одягнена вона була в темно-синю довгу сукню, а на голові в неї сяяла непередаваної краси корона з діамантами у вигляді зірок та світлого місяця. В руках у феї була чарівна паличка. Вона махнула паличкою і кімната враз перетворилася в казковий зал і замерехтіла різнокольоровими гірляндами. В одному кутку зали виросла гарна прикрашена ялиночка, в іншому запалав камін. Посередині зали появився святковий новорічний стіл. Фея доторкнулася до мене чарівною паличкою і в мені враз щезли всі хвороби, мені здалося, що я став молодим. Двері зали відкрилися, до мене підбігла моя дружина, з якою ми посварилися три дні назад і більше не розмовляли. Вона обняла мене, поцілувала, привітала з Новим роком і добавила: «Я обіцяю, що ніколи більше не буду з тобою сваритися».
Сайт поезії цікавий своїми зустрічами і пригодами. Пройшло вже стільки років, і раптом в нетрях сайту мене випадково зустріла поетеса Лавинюкова Тетяна. З нею колись в молодості я разом вчився. Пам’ятаю, вона приходила в гості до нас в кімнату гуртожитку, сідала на стільчик і я читав їй вірші свого любимого поета Генріха Гейне. На відміну від інших дівчат, вона мене уважно слухала:
На горі стоїть хатина,
В ній живе гірник старий.
Там шумить ялина тихо,
Світить місяць золотий.
Є в отій хатині крісло
В дивних різьбах – аж сія;
Хто сидить в нім – той щасливець,
І отой щасливець я.
Біля ніг моїх дівчатко, -
Чарівний щасливий вид.
Очі – дві зорі блакитні,
Губки – наче рожі цвіт…
І от тепер вона - відома поетеса на сайті і на її вірші пишуть пісні.
З творчістю багатьох поетів на сайті я добре знайомий. На жаль, не тільки охарактеризувати їх творчість неможливо в короткому нарисі, а навіть і перелічити їх імена. Правильно підмітила поетеса Тріумф, що тут про кожного можна написати книгу. Я люблю вірші багатьох, дуже багатьох авторів. Краще ніж віршем про це не скажеш:
На сайті я уже із багатьма знайомий,
З Дантесом, що обра́з нікому не прощає,
Із Марсіанином, перо якого гостре,
Який на все надтверду точку зору має.
З Гардецьким Любомиром, добрим, мудрим, щирим,
Який щодня по два вірша швидких складає,
Із Zang-ом, що не любить на́голос, русизми
Й ретельно по́милки у ві́ршах виправляє.
А Валентина Малая і Ганна Верес?
Давно я люблю їх, любов цю не ховаю!
Тріумф, і Геометрію, і Косач Ксеню,
Принцесу-Настасійку – просто обожаю.
Калинонька на сайті пишно розцвітає,
Віталій Назарук пісні свої співає,
Дід Миколай внучатам щось розповідає,
Джульєтта скромна щастя-долю виглядає.
З Лавинюковою Тетяною я вчився,
Від цього ніку в серці спогади взбурлились.
А від віршів Ділан, Уковича, Утриско
Мені бальзами дивні прямо в душу ли́лись.
Знайомий з Дзвонарем, з його лунким набатом,
З Юхницею, що прагне бути нестандартним.
Нема в рожевім сайті в нас людей бездарних,
А є одні оригінали і таланти.
Прочитавши цей вірш, один із поетів вірно підмітив, що цей список можна продовжувати і продовжувати.
І все таки, я торкнусь хоча би трішки кількох поетів: Валентини Малої, Ганни Верес, Віталія Назарука і Тріумф, за творчістю яких слідкую вже давно, і Лаури, з творчістю якої познайомився зовсім недавно.
На сайті Валентина Малая - відома поетеса. Дуже часто публікуються її нові твори, тому її вірші я часто читаю і коментую. Так ми і познайомилися.
За характером вона весела, товариська, любить співати і гуморити. Мабуть завдяки цьому вірші складає легко і невимушено. Намагається жити в мирі з усіма людьми. В житті керується принципом Сократа: «Скажи мені що-небудь, щоб я тебе побачив». ЇЇ кредом є мудрі слова:
«Сказав мудрець: - Живи, добро звершай!
Та нагород за це не вимагай.
Лише в добро і в вищу правду віра.
Людину відрізня від мавпи і від звіра.
Хай оживає істина стара:
Людина починається з добра!»
Л.Забашта
Валентина вважає, що все у світі відбувається через слово, зі слова, навколо слова. «Поезія для мене - то є скарб», - пише вона у своєму однойменному вірші.
Любить своє рідне місто і пише про нього вірші. Любить подорожувати, відвідувати незнані чудові місця на Україні, що надихають її на нові твори.
Надихає поетесу на творчість також її родина, діти, любима 4-річна онука. Вона планує найближчим часом випустити кілька книжечок для дітей (Повчальні казки, вірші для малечі), збірку різнопланової лірики під назвою «Сонце в долонях» та збірку про її родовід, який вона досліджує вже декілька років. Дуже влучно і виразно, щиро Валентина сказала про стан своєї душі, про любов до рідних, до людей, до музики, до цілого світу у вірші «Я хочу обійняти цілий світ».
Я знаю, що нічого ще не знаю,
нічого не повернеться назад,
я знаю те, що я люблю, кохаю
всіх наперед і навіть листопад.
Моя любов чуттєва і велика,
Я хочу обійняти цілий світ,
Проситиму я поміч у музики,
Проста і добра жінка я-піїт.
Я чую музику чарівну і красиву,
І ніжність фонтанує через край,
Жертовна я і дуже співчутлива,
І багатьом прощаю, та нехай.
Я впевнена в собі і маю досвід,
Порадитись всі йдуть, цікава річ,
Люблю й радію, як приходять гості,
Гомонимо про все, поки настане ніч.
Я маю донечку, красуню і надію.
І зичу щастя їй на довгії літа!
І за всі успіхи її дуже радію,
Вона у мене справді, золота!
Онука в мене є, це справжнє чудо!
Гарнюня дівчинка, принцесочка моя,
Мабуть артисткою дитиночка ця буде,
Буде гордитися онукою сім'я!
Мої батьки - старенькі зозулята,
Удвох так дружно по життю ідуть,
Поклін Вам низько і цілую рученята,
О, Боже, подаруй їм довгу путь.
Моя любов чуттєва і велика,
Я хочу обійняти цілий світ,
Проситиму я поміч у музики,
Проста і добра жінка я - піїт.
Я знаю, що нічого ще не знаю,
нічого не повернеться назад,
я знаю те, що я люблю, кохаю
всіх наперед і навіть листопад.
Вона не може стояти осторонь тих подій, які відбуваються в Україні, тому багато її віршів присвячені патріотичній громадянській тематиці. В жовтні минулого року в арт-кафе рідного міста відбулася презентація її збірок та творчості.
Мало хто знає, але Валентина - феномен у нас на сайті. Вона може писати як правою рукою, так і лівою, так і обома руками одночасно, причому при цьому може писати різні тексти.
На сайті я з нею в теплих, дружніх стосунках і, як поет, не міг не присвятити їй цей милий вірш «Ох, ти, Валечко, Валюшо»:
Валя, Валечко, Валюшо!
Ох, бере твій вірш за душу.
Лине тво́я пісня сайтом
Від світання до світання.
Де навчилась так писати,
З нами ві́ршем розмовляти,
Про життя і Україну,
Про нелегку нашу днину.
Завітай до мене в гості,
Не один піднімем тост ми,
За вірші, за сайт наш милий,
За талант твій сизокрилий.
Пі́дем в поле ми гуляти,
Там нарву квіто́к багато.
Чарівні вручу букети
Сво́їй гарній поетесі.
Потім підемо до річки,
Оксамитової стрічки,
Там зеленії вербички
Нахилились до водички.
Все туманом оповито,
Луг і трави соковиті,
Вже із них униз до річки,
Заспішили роси срібні.
Ти хлюпнеш на сво́є личко
Кришталевої росички.
Враз рум’янець запалає,
Ще гарнішим личко стане.
Ох, ти Валечко, Валюшо!
Ми з тобою зда́вна дружим.
Хочу теж я побувати
У твоїй веселій хаті.
Носик твій поцілувати,
Ці частівки проспівати,
Щоби настрій твій піднявся,
Вірш найкращий написався!
Саме теж завдяки коментарям я познайомився і з поетесою Ганною Верес. Коли я запитав Ганну, який свій вірш вона вважає найкращим, то вона відповіла, що вірші її – то як діти її. Що характерно, я думаю так само, як і Ганна. Вірші мої – це як діти мої. І вибрати найкращий серед них я не можу.
Ганна Верес за характером стримана, турботлива, чуйна, уважна до людей. Коли вона взнала, що я хворію, вона відразу запитала: «А може я зможу чимсь допомогти?» І це при тому, що я їй фактично незнайома людина. Про себе вона говорить, що вона звичайна сільська жінка. Але на мою думку, Ганна - незвичайна. Вона вміє робити все, і за господарством дивитися, і в хаті порядкувати. Дуже любить вишивати і в'язати. На стінах у неї портрети рідних увішані вишитими рушниками з гарними орнаментами, а столи покриті вишитими трояндами та барвінком скатертинами. Внуки ходять в розкішних светрах, зв’язаних Ганною. Гостей вона пригощає своїми, спеченими за власним рецептом, пирогами з журавлиною, смородиною, виноградом, сиром, капустою, картоплею, та такими смачними, що пальчики оближеш.
Ще в школі Ганна виділялася серед учнів розвиненою творчою уявою. Вірші почала писати ще з дванадцяти років, але потім життя склалося так, що було не до віршів. Інші турботи, інші проблеми відтиснули від неї поезію на довгі роки. І лише зараз вона повернулася знову до своєї любимої поезії і змогла повністю присвятити себе віршам. На сайті вона тепер – признана поетеса. Пише про все. Дуже проникливий, до сліз, у неї є вірш про маму «Подаруй мені, мамо, долю».
Подаруй мені, мамо, долю,
І щасливу, і невідому,
Ще й любов подаруй, юначу,
Щоби справжня була, терпляча.
Почуттями щоб дорожила,
Добра мати була й дружина.
Заспівай мені, мамо, пісню,
Щоб жилось між людьми не тісно,
Хай навколо гуляє воля,
Дітвора щоб рясна, не квола,
І щоб сонечко їй сміялось,
А від того згоріла заздрість.
Розкажи мені, мамо, казку,
Бо без неї так жити важко,
Бо без неї життя буденне,
А вона, як вода студена:
І омиє мене, й напоїть,
Рани серця й душі загоїть.
Намалюй мені, мамо, квіти,
Кольорів щоб позичить звідти,
Більш яскравих – не хочу темних,
Хоч і не обмину я терни,
І колючі, і терпко-кислі,
Все ж без цього життя не мислю.
Подаруй мені, мамо. серце,
Щоб раділо грозі й веселці,
Щоб любити й прощати вміло,
Щедре й добре було, і сміле.
Бо без серця як жити буду?
Бо страшні безсердечні люди…
Подаруй мені, мамо, долю,
І щасливу, і невідому,
Ще й любов подаруй юначу,
Щоби справжня була, терпляча.
Щоб любила клітинка кожна –
Без любові прожить не можна!
Дуже хвилює її війна, багато хороших відгуків отримує на пейзажну лірику. Випустила вже чотири поетичні збірки, а скільки в неї ще є чудових віршів, які потрібно публікувати. Нещодавно вона почула історію про тривале кохання друга її брата, який втратив дружину і тепер намагається відшукати своє перше кохання. Ця історія так схвилювала Ганну, що вона написала чудовий вірш «Кохання довжиною в півстоліття»
Як повторюються долі, як буває вони схожі одна на одну. Я так само як і Ганна почав писати вірші ще з раннього дитинства, так само як і в Ганни мою поезію відсунули на півстоліття обставини, і тільки всього два роки назад я повернувся до неї, і зараз дописую все те, що мав написати за все своє життя. Спішу, щоб встигнути.
Ганні Верес, з якою я постійно спілкуюся на сайті і знаходжуся в товариських відносинах, я присвятив цей прекрасний вірш:
Ганно!
Ти для мене взірець золотий
незрівнянний.
Ганно!
Ти як жінка в житті і в сім’ї
бездоганна.
Ганно!
Подивись, як собою для нас ти
привабна.
Ганно!
Як троянда і мальва ти ніжна і
гарна.
Ганно!
Моє серце до тебе неба́йдуже
зда́вна.
Ганно!
Твої ві́рші набу́ли на сайті
визна́ння.
Ганно!
Залюбки їх читаю всю ніч до
світання.
Ганно!
В тво́їх ві́ршах палає жагуче
кохання.
Ганно!
І любов до Вітчизни моєї
нестямна.
Ганно!
Ти до не́другів Вкра́їни вкрай
невблаганна.
Ганно!
Викриваєш їх, громиш пером
безпощадно.
Ганно!
І звучать в тво́їх ві́ршах палкі
сподівання.
Ганно!
Що Укра́їна наша й народ
нездоланні.
Ганно!
Що життя на Вкраї́ні настане
прекрасне.
Ганно!
Твоє ім’я для мене найкраще
бажання
Ганно!
Повторяю його як святе
заклинання.
Ганно!
Віртуальна ти мрія моя і
реальна.
На Віталія Назарука я відразу звернув увагу. Мабуть тому, що в нього гарне ім’я та прізвище, в мене чомусь воно асоціювалося з іменем відомого українського співака Назарія Яремчука. А скоріш всього тому, що в нього гарні вірші. Його вірші нагадують мені пісні, і тому я назвав Віталія поетом-піснярем. В нього справді багато пісень. Він випустив тритомник своєї поезії, кожна книга має близько 350 сторінок. Перша книга має назву «Синьоока Волинь». Таку ліричну поетичну назву книзі може дати тільки справжній поет. Книга гарно оформлена. Вдало підібрані графічні малюнки, якими декоровано початок кожного з розділів.
В поезії Віталія мені імпонує ясність думки, простота викладу. Я намагаюся писати вірші теж так.
У вірші «Осінні яблука» поет вражаюче тонко передає почуття двох закоханих людей:
Посидь зі мною. Сонце йде до сну
І білі хмари світяться червоно.
Ми так колись дивились на весну,
Тепер наш вечір б’є осіннім дзвоном..
Люблю тримати руку у руці,
Вдихати запах яблук, що дозріли.
Хоча сховалися за обрій промінці,
Тут ми неначе вчора воркотіли.
Щастя знайшли колись у цім саду,
Як яблуні купалися у цвіті.
Замість весни, я в осінь поведу,
Де яблука достигли соковиті.
Посидь зі мною. Сонце йде до сну,
Давай зігрію подихом долоні.
Я розповім про сад і про весну,
А сад простягне яблука червоні.
Віталій Назарук - поет пристрасний, захоплений світом, в якому живе, його поезія, життєствердна і оптимістична. Найкращим своїм віршем він вважає вірш «Я йду у поле, щоб вірші писати». Чому? А тому що в цьому короткому, але надзвичайно ємному талановитому вірші, виражена вся краса його поезії, вся суть його душі, душі українського поета.
Послухай, друже, ти куди спішиш…
Чи можеш хоч хвилину зачекати…
Ще сонце не зійшло, а ти уже не спиш?
- Я йду у поле, щоб вірші писати.
Бо тільки вранці, як дрібна роса,
Коли по спориші розсипалися зорі.
Вода у річці чиста, як сльоза,
Виходить Муза на широке поле.
Коли босоніж ходиш по полях,
І запах жита наповняє груди.
Ти розумієш - це твоя земля,
Твоя країна, твої рідні люди.
Вже сходить сонце, наступає день,
Мені пора, я мушу поспішати…
Пасуться коні, чути «дзень – дзелень»,
Я йду у поле, щоб вірші писати.
У нас на сайті ми можемо зустріти вірші на будь-який смак і напрям. Якщо ви людина глибоко віруюча, то вам слід почитати вірші талановитої поетеси Тріумф, яка віддала себе повністю служінню Богу і присвячує йому свої твори. За віршами поетеси завжди стоїть її яскрава неординарна особистість.
Взагалі, вона людина спокійна, терпелива, з багатосторонньою зацікавленістю. Любила завжди вчитись усьому і все робити й від того мати радість. Але на все не вистачало часу, а задумів і мрій багато. Вірші писала завжди. Свята, ювілеї, сценарії, поздоровлення, але, на жаль, не збирала їх. 16 років тому пізнала Господа і після того не писала жартівливих, творів для розваг, бо її серце від того вже не мало радості, а стала писати на славу Господу. Серце її прагнуло пізнати Господа. Вона тепер вірить кожному Слову Господа Бога. В Господі вона знайшла мир у серці, радість життя і пізнала суть життя. Він відкривається тим, що відповідає на молитви самим дивним чином і, навіть, дає доручення і поради, настанови, знання і розуміння, веде в молитві, рятує, оживлює, зцілює.
Тріумф говорить: «Тепер, коли країна в небезпеці, потрібно всім каятись перед Владикою Всесвіту, Господом Богом Всевишнім і просити прощення і допомоги, і не збирати гнів Божий на день гніву».
На моє запитання: «Які із своїх віршів Ви вважаєте найкращими?», Тріумф відповіла: «Всі вірші вийшли з моєї душі, але вірш «Мій Оберіг» - поза конкурсом».
Хвала Тобі, Ти Альфа і Омега!
Ти – Той, що був, що є, завжди живий!
Я іншого не хочу оберега,
Бо Ти Хранитель Вічний, дорогий.
Ополчується Ангел Твій за мене
І табором з мечем стає навкруг.
А меч його гігантський і вогненний
Січе і палить ворога назруб.
Господь і Бог мій завжди мене чує,
Тримає Своє око на мені,
І відповідь завжди мені готує,
Коли я прошу щось у таїні.
Про мене Він турбується, шукає,
Щоб часом не зблудила, не пішла.
І, як Адама у Раю, шукає,
І на дорозі засвічує світла.
Він став мостом мені через безодню,
Щоб я навік вернулась до Отця.
І став водою у місцях безводних –
Приніс любов від Отчого лиця.
А от з Лаурою я познайомився зовсім випадково. Мені до сліз стає прикро, коли ми часто проходимо мимо людини, зовсім не помічаючи, якої великої душевної краси ця людина, яким великим талантом вона володіє. Я давно хотів написати вірш про братів наших менших, про четвероногих наших друзів. Одного разу, випадково ковзнувши поглядом по рухомому стовпчику, я замітив назву «Любіть друзів менших». А міг би і не замітити. Розкривши його, я дійсно переконався, що даний вірш про четвероногих. Прочитавши цей вірш, я був вражений його відточеністю, продуманістю, повнотою сюжету.
Не зраджуйте, люди, ніколи братам своїм меншим,
Для них Ви - це захист в жорстокому світі буття!
Так часто стається, що саме вони, найвірніші,
Й готові за Вас вони просто віддати життя!
Не ки́дайте, люди, в біді свого меншого друга!
Бо лише на Вас і надіється він на Землі!
Для нього Ви - Всесвіт! Для нього частинка Ви Бога!
Не ки́дайте, друзі, ніколи його у біді!
З собою візьміть свого друга, ну хоч на край світу!
Ніколи його не лишайте з чужими людьми.
Бо зраду й байдужість не зможе він вже пережити.
Вас буде чекати й загине від болю й журби!
Я приводжу, на жаль, тут тільки частину цього вірша, весь вірш прочитати можна на поетичному сайті. Мене вразило ще те, що вірш був написаний у моєму стилі, начебто моєю рукою, начебто мої почуття і думки були передані в цьому вірші. Я зацікавився автором. Вірш написала поетеса Laura. Звичайно, Laura – це її псевдонім. Я подумав, що це, напевно, незвичайний автор. Швиденько пішов на її домашню сторінку, нібито відвідав її дома і познайомився з нею, тобто з її творчістю, і не помилився. Всі її вірші були такими ж насиченими, детально продуманими, з гарними римами. Іноді її вірші лилися легко, вільно, що притаманно Пушкіну. Інформація про неї була, як і у всіх, надзвичайно лаконічною. Вона любить малювати, захоплюється поезією, класичними танцями. Трохи грає на фортепіано. У всьому віддає перевагу класиці. Любить рідну мову і свою країну Україну. Свою сутність в деякій мірі вона виразила у вірші:
Я щаслива, що я українка,
Що живу на прекрасній землі!
Що ходжу по знайомим стежинкам,
І співають мені солов'ї.
Я пишаюсь, що в мене є мова,
Що звучить по далеких світах.
Мелодійна краса її слова,
Назавжди залиши́ться в серцях.
Я чаруюсь красою просторів
Української диво-землі.
Вона - пісня моя колискова,
Вона - гори, моря і степи!
То, що вона любить малювати і грати на фортепіано, відобразилось на її творчості. В її віршах чується музичний передзвін і кожен свій вірш вона прикрашає прекрасними зображеннями і відео, і не менш прекрасною музикою. Наприклад, читаючи її вірш «Ассоль», ми бачимо не тільки яскравочервоні вітрила на казковому парусному судні. Вірш супроводжує відео з чудовою мелодією Поля Моріо, де звучить саксофон з його непередаваним, особливим злегка хриплим тембром, який мені так подобається, він заспокоює і навіває картини моря, які змінюються на екрані. Палає червоний захід і в море сідає величне сонце. Накочується на пісок екзотичного острова світлозелена хвиля, нагнулися майже до самого піску пальми з кокосовими горіхами. А на піску лежить, викочена хвилями, бурштинового кольору велика мушля. Якщо її притулити до вуха, то почуємо шум південного теплого моря. Крізь прозорі хвилі видні рожеві корали, навкруг них в’ються смугасті різнокольорові рибки. Граціозно вистрибують над водою дельфіни і шугають над ними білосніжні чайки.
І я не можу, просто невзмозі не згадати про вірш «І досі сниться рідна хата»:
Роки дитинства промайнули, наче мить,
Немов, розтанули у зоряному царстві.
Казковий час той лише пам'яттю бринить,
і світлим променем живе в моєму серці.
Тут у відповідному відео показується стара батьківська хата, рушники у хаті, а за столом сидить старенька мама, а на столі вона налила в глечик молока. Все чекає, чекає своїх дітей. І звучить на протязі всього відео прониклива українська пісня, яку співає українським (бо тільки на Україні такі голоси) непередаваним, ніжним, приємним голосом Василь Дунець:
Рідне миле село,
Ти у серці до нині,
Хоч давно на цім світі
Без тебе живу.
Споришем заросли
Ті дитинства стежини
Безтурботні літа
Відійшли за межу.
А роки, мов сполохані коні,
В синю даль все летять і летять:
Загубіть хоч «на щастя» підкову,
Як уже не судилось назад...
Загубіть хоч «на щастя» підкову,
Як уже не судилось назад...
Псевдонім Laura вибраний, мені, здається невипадково. Такий псевдонім може вибрати тільки людина, що знає поезію. Річ в тому, що в Лауру був пристрасно закоханий великий італійський поет Петрарка. Він оспівав її в сотнях своїх невмирущих сонетах:
Благословенні будьте, день і рік,
І мить, і місяць, і місця урочі,
Де спостеріг я ті сяйливі очі,
Що зав’язали світ мені навік!
Благословен вогонь, що серце пік,
Солодкий біль спечаленої ночі
І лук Амура, що в безоболоччі
Пускав у мене стріл ясний потік!
Благословенні будьте, серця рани
І вимовлене пошепки ім’я
Моєї донни — ніжне і кохане,
І ці сторінки, де про неї я
Писав, творивши славу, що не в’яне,—
Й ти, неподільна радосте моя!
З цих пір, коли я читаю вірші Лаури, в душі моїй завжди звучить саксофон.
Багато достоїнств у рожевого сайту, але одним з найбільших я вважаю його бібліотеку. Щоб зайти до неї достатньо в клубі поезії клацнути по слову «Бібліотека». Тоді, як на блюдечку з голубою окаймовочкою, перед нами відкривається бібліотека світової класики. Тут поети і прозаїки України, поети Росії, Білорусії, Франції, Великобританії, Німеччини, Італії, Іспанії, Америки, Польщі, Японії. Я спеціально їх всіх перерахував, бо мені це дуже подобається. Мені дуже подобається, що я можу відкрити поетів, наприклад, Німеччини, і почитати вірші свого любимого поета Генріха Гейне. До речі, епіграф до цього нарису є також епіграфом до твору Генріха Гейне «Подорож на Гарц». Я відкриваю його знаменитий вірш «Wenn ich an deinem Hause» і вже в котрий раз його перечитую. Відчути красу цього незрівнянного вірша, його відточеність, передзвін його музикальних слів, можна лише тоді, коли вивчиш німецьку мову.
Wenn ich an deinem Hause
Des Morgens vorübergeh,
So freut’s mich, du liebe Kleine,
Wenn ich dich am Fenster seh.
Mit deinen schwarzbraunen Augen
Siehst du mich forschend an:
“Wer bist du, und was fehlt dir,
Du fremder kranker Mann?”
“Ich bin ein deutscher Dichter,
Bekannt im deutschen Land;
Nennt man die besten Namen,
So wird auch der meine genannt.
Und was mir fehlt, du Kleine,
Fehlt manchem im deutschen Land;
Nennt man die schlimmsten Schmerzen,
So wird auch der meine genannt.”
Після висміювання у віршах пруського режиму військові пригрозили розправитися з поетом. Генріху Гейне прийшлося емігрувати до Франції. Туга по батьківщині, переживання за її долю і вилилося в цьому, по-німецьки лаконічному, геніальному вірші. Проблеми, що підняті в цьому вірші, актуальні і в наш час.
Кожного ранку, коли поет повільно, а був він вже хворим, йшов по вузькій вуличці старовинного французького міста до центру, він зупинявся біля одного й того самого будинку і перепочивав. З вікна будинку, відсунувши вбік вазончики з квітами, і підперши ручками підборіддя, на нього кожен раз здивовано дивилася широко розкритими темно-карими очима дівчинка, і поету було дуже приємно, що він знову бачить її у вікні. В її очах він ніби читав німі запитання: «Хто ти, і що тебе турбує, чужий і хворий чоловіче?» Поет так само в думці їй відповідав: «Я – німецький поет, дитино, відомий в своєму краю. Хто буде називати найкращі імена там, той обов’язково згадає і моє. А що мене турбує на сьогодні, то турбує багатьох в німецькім краю. Хто буде називати найгостріші болі в моїй країні, той, певно, й мою назве».
Коли повз твій будинок
Уранці проходжу я,
Радію в вікні уздрівши,
Тебе, дитино моя.
Очей твоїх карих погляд
Запитує зоддалік:
«Хто ти й чого тобі треба,
Чужий, сумний чоловік?»
Відомий в землі німецькій,
Поет німецький я.
Згадають людей найкращих
Назвуть і моє ім’я.
Багато німців, дитино,
Хочуть того, що й я,
Згадають найгірше лихо –
Назвуть і моє ім’я.
ID:
729010
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.04.2017 10:57:33
© дата внесення змiн: 25.05.2020 18:37:06
автор: Володимир Бабієнко
Вкажіть причину вашої скарги
|
ЗІ СВЯТОМ!!! 
