(«…Але молімся зорям дальнім,
щоб нам дали на світі цім
життя величне і страждальне»…
Львів – місто Антонича. Якось в кінці 80-х у неформальному літературному середовищі Львова зародився рух до відродження пам’яті Богдана-Ігоря Антонича – почали з того, що знайшли його безіменну могилу на Янівському цвинтарі. Пригадую море люду – і старого, і молодого (і себе в цьому морі) – читали його поезію, промовляли слова одкровень і осипали його могилу квітковим пелюстям. Я тоді декламувала кудись понад головами, у глибини неба, його «Молитву до зір» і улюблені «Півонії».
Відтоді – в моїй пам’яті і пам’яті мого літературного покоління – Богдан-Ігор Антонич назавжди зрісся з іменем Львова…)
«…На чорнім тлі, як кров трагічна,
Півоній молодість червона».
(Богдан-Ігор Антонич «Півонії»)
Переможене серце, відкинь забороло
на дзвоновім побоїщі чорних відречень –
темна віхола болю стіка з порожнечі,
розсипає червоні пелюстки додолу.
Хай задзвонять у дзвони печально, надтужно,
заголосять надривно смертельну утрату –
бо вже друг найдорожчий, сподібнений кату,
наді мною меча підіймає байдужно.
Чорні ночі глупаві і тіні криваві,
і сліпі, недолугі ви, сумніви-сови,
що вам оклики щастя у дикій заграві,
на здимілому тілі сліди пелюсткові.
Хто чоло цілував, прихиляв собі в руки,
молодий і блідий, тепер цілить двосічно –
любий друг (а чи ворог) завдав тобі муки,
на червоні півони кров розсіяв трагічну.
То – не кров. То - п'яніння на руків'ї меча!
Б'ється чорно каміння вселенської пустки.
Попри крик, попри жах, попри морок в очах,
на розритих могилах – червоні пелюстки.
(Зі збірки громадянської лірики
"Непроминальність, або Енколпіони для душ". -
Львів:Сполом,2017)
