(версія автопортрета)
То буде мить ранкового прозріння,
як вереснева пастораль осіння –
твоя зоря холодна та висока,
а ти стоїш безмежно одинока,
княгине споночілого палацу,
твою корону віддано паяцу,
а на нозі твоїй стара панчоха,
(княгиня у личині скомороха).
Люд вуликом роїться серед плацу:
- Дорогу! Квіти! Оплески паяцу!
Тебе ведуть на кін, немов до трону:
- Паяце, одягай свою корону!
- Яка краса – твоя стара панчоха…
(Княгині личить шмаття скомороха?)
То буде мить непевності й вагання –
нестерпна фальш і гра твоя остання.
Що понесеш, жебрачко, у торбині –
хліб балагану, титули княгині,
що, як зоря, холодна та висока,
серед людей безмежно одинока?
Ти гідно відрікаєшся від трону,
ти на поталу кидаєш корону
і мовчки віддаляєшся від кону,
де п’явки рук вп’ялись в твою корону.
Летить коштовність, оксамит, позліта –
finita la commedia, finitа.
Панчоху – зась. Бо люди не пробачать:
- Ще трохи, блазню, маскоміре, трохи!
Погляньте, скачуть, бачите ви, скачуть!..
Ніхто не бачить – п л а ч у т ь скоморохи.
(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)
Іноді словами важко описати враження. Особливо коли лірика - глибока, пронизує наскрізь, слова ллються легко, стають ніби частиною тебе. Це висока майстерність.
"...Ніхто не бачить – п л а ч у т ь скоморохи."
))) 
