і попливуть егейським морем маки,
відбли́ски безнадійних сподівань.
осиплють паморозки по краях світань
вербену на повіки неборакам.
занéсе течія мої вагання
у бірюзу забутих богом хвиль.
а потім...мене винесе на міль,
і меви розклюють мій порох зрання.
та не забудуть аонійські сестри
покласти мені квітку до труни.
й понéсуть тихі відгуки луни
ахінацеї гýчному оркестру.
ерато принесе рожеві айстри,
евтерпа -- сиротливії блавати...
та не знайде моя душа, чого сказати
їм на подяку -- все таке прекрасне...
мій дім -- сирий блакитний оксамит,
сліпі волошки, зрошені неволею.
ми діти тетії -- такая наша доля --
ковтати диких хвиль буланжерит.