Дощі вогненні не рождають
Нічого, крім старих тіней,
Примар тих вулиць, що блукають
У пошуках крихких людей.
Врожай його не бачить краще
Та чи то взагалі врожай?
Не родить — робить тільки важче.
Не дарить — забира вважай.
Та чи закриють тії боги
Собою від тяжких краплин?
Мурах злякались, вже не в змозі
В лице поглянуть до "тварин".
Скува той дощ сама людина,
І сипле радо із небес.
Явля собі такого джина —
Смертельних коїть лиш чудес.
Прискорить хай ту підлу зливу
Духовний наш метаболізм.
Ніякий біль на межах зриву
Не зломить чесний стоїцизм.
Умиємся, намастимося —
Ми з сотень крапель сотнею
Нанесемося, нап'ємося.
Нам вибору не дали — ми б'ємося.
Богів нема? То добре! Бо німб
Одягне кожен сам собі.
Нема богів — зведем собі Олімп
Не зчахнемо в гидкій журбі.
Й затямте істини прості :
Кінчається й найдовший дощ
Неначе був він уві сні.
Затихне шторм посеред площ,
Загине холод по весні.
