Дорога до отчого дому,
як давній хідник,
вже й кросна, що ткали його,
припорошені часом…
Заходиш у двір –
а тебе обіймає квітник,
і комин, хапнувши повітря,
посвистує басом.
Тут все тобі раде:
і дині руді, й гарбузи,
що гріють на сонці боки,
наґлянсовані й ситі,
і стиснуті туго снопи
у перлинках роси,
і вишні, налиті багрянцем,
такі соковиті.
І ветха студена криниця,
що космос таїть –
той самий, який малювала
дитяча уява…
І лагідний шепіт
густих-прегустих верховіть,
й розсипані бедрики,
наче коралі, у травах.
Й усміхнені очі батьків –
твій земний оберіг,
бо доки живі мама й тато,
ми ще не пропащі…
І добре, що є кому нас
виглядати з доріг,
і хліб розломити,
і світлом наповнити чаші.
Дорога до отчого дому кожному з нас гріє душу навіть через роки і відстані... 
