А небо сьогодні сіре…
Чи то на очах пелена
І це почуття невміле,
Та сірість очей поглина.
Вона стискає серце,
У грудях важкий клубок
І ніби посипали перцем,
Безладність твоїх думок…
Живе собі так людина…
Розмірено, тихо – штиль,
Аж раптом прийде година
Посеред років і миль,
Постукало щастя в душу,
Метеликом в животі…
І каже воно – «порушу!»,
Порядок у пустоті.
Воно пришивало крила
І вчило стрибати знов,
Оця неймовірна сила,
Що звуть її люди - любов…
Хіба ти криком злякаєш,
Цей шепіт на самоті,
Від дотику заклякаєш,
Бо він ніби перший в житті,
Ти чуєш? Калатає в грудях,
Божественну кардіограму
І вже розчарований в людях,
Зустрів оту саму-саму…
А очі у неї глибокі,
Немов океана дно,
Що весь твій і досвід, і роки,
Якось увібрало воно.
Та мов відзеркалля казка,
Ти ж тільки думками сипнув,
Між вами чарівна зв’язка,
Подумав… і з вуст вже її почув…
А руки у неї ніжні,
Дарують таке тепло,
І де ж ви ті зими сніжні?
А вас наче й не було…
І сміх найдзвінкіший в світі,
І погляд немов іскриться,
Так наче у полі квіти,
Чи в спеку води напиться…
І все таке рідне-рідне,
Чи ж можна отак любить?
Отак, що аж небо блідне,
Отак, що і день як мить…
Приречені ми на драму,
Радій, ти те щастя зустрів!
Тримав обома руками,
А втримати не зумів…
Нитки натягнеш до болю,
Зеркала – в очах сльоза.
Чого ж ти кричиш на долю?
З твоїх же обійм вислиза…
Бурчати чого зібрався?
Кричи щоб почув весь світ,
Коли вже отак закохався,
Тримай, щоб до скону літ!
Ти кроки ступать боїшся,
На помилках вчаться люди,
Навколо щасливі… тішся!
А ти ж чи щасливим будеш?
Бо час не зашиє шрами,
Він тенькає без упину…
Ми всі полюбляємо драми,
А треба любити людину…
Пам’ятай… Серце знає точно
Поміж блискавок й дощу,
Зустріну тебе остаточно,
Й ніколи не відпущу.
ID:
864365
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 10.02.2020 14:58:42
© дата внесення змiн: 12.02.2020 11:45:00
автор: Сергій Лісовий
Вкажіть причину вашої скарги
|