І
Не вечір росний –
Вечір синій
Розкидав квіти в синизні,
А кучері осик осінніх
Серпи стинають навісні.
Не жниці в золоті хустини
Туманів скручують мотки,
А кленів золото за тином
Вітри метляють гомінкі.
Не співів відгуки-хмаринки
Розносять в далечінь гаї,
А з присмутком в полях обжинки
Сьогодні грають журавлі...
Ліловий смерк
В полях німіє,
Мороз долини побілив,
І наче сіють,
Зорі сіють
На гонах піднебесних нив.
ІІ
Як сумно, люба, всі докори
З твоєї чарки допивать,
Коли так світять,
Світят зорі,
Коли так зорі палахтять.
Піти б у ніч,
Піти б в долини,
Піти чорт батька зна куди...
Не всі протоптані стежини,
Не скрізь залишені сліди.
Піти туди,
Де ти край брами
Колись чекала в самоті,
Де з тихих снів,
З дівочих марень
Вінки сплітала золоті.
Піти туди,
Де з колосками
Твоя шепталася коса,
Де з темно-синіми ночами
Розмову тиху ти вела.
Туди шукаю я стежину,
Де сині мороку клубки,
Де срібний серп ти загубила
Й численні чарівні роки.
І там, де у полях німіє
Мороз, що стріхи побілив,
І наче сіють,
Зорі сіють
На гонах піднебесних нив.
Де місяць з зірної дзвіниці
Пильнує золото листків,
Співати хочу
І молитись
Над кубком випитих років.
Я хочу кроквам зледенілим
Сказать в укляклій тишині,
Що ти згубила,
Ти згубила
Душі опори мовчазні.
Що цю ось синь
І клен край брами
Ти любиш так,
Як любим ми
Давно розсипані примари,
Давно забуті наші сни...
Що в час, як місяць осріблиться,
В коралях заблищить осик,
Чужій красі,
Чужим зірницям
Душі ти спокій віддаси.
ІІІ
Як сумно, люба, всі докори
З твоєї чарки допивать,
Коли так світять,
Світят зорі,
Коли так зорі палахтять.
Піти б у ніч,
Піти б в долини,
Піти чорт батька зна куди...
Не всі протоптані стежини,
Не скрізь залишені сліди.
Піти, де шквали на озерах
Із листя виткали обрус...
Люблю я шир,
Люблю я поле,
Люблю я матір Білорусь.
Тут кожний кущ бринить коханням,
Тут річка казкою журчить,
І повість довга про змагання
Тут з кожного хреста звучить.
Дорогою у даль піду я,
Піду часами без доріг
І кожний кущик розцілую
В полях бентежних, дорогих.
Коли над затхлістю мочару
Здійметься міст могутній спів,
Я розіб'ю порожню чарку
На полі випитих років.
Не буду, люба, всі докори
З твоєї чарки допивать,
Коли над шляхом будуть зорі
Сталевим розсвітом сіять.
Тодар Кляшторны
Кляновыя завеі
I
Ня вечар росны -
Вечар сіні
Губляе ў просіні квяты,
А кудры выцьвіўшай асіны
Стрыгуць асеньнія сярпы.
Ня жнеі ў вязьмы залатыя
Уплятаюць пражу таманоў,
А ветры буйныя за тынам
Мяцеляць золата кляноў.
Ня сьпеваў звонкія адзыўкі
Разносяць ў далечы гаі,
А ў полі сумныя дажынкі
Сягоньня граюць журавы…
Ліловы змрок
Ў палёх нямее,
Даліны выбеліў мароз,
І быццам сеюць,
Зоры сеюць
На гонях шоўкавых нябёс.
II
Як сумна, любая, дакоры
З твайго кілішка дапіваць,
Калі так сьвецяць,
Сьвецяць зоры,
Калі так зоры зіхацяць…
Пайсьці б у ноч,
Пайсьці б далінай,
Пайсьці чорт ведама куды…
Ня ўсе пратоптаны пуціны,
Ня ўсе стаптаны гарады.
Пайсьці туды, -
Дзе ты за брамай
Калісь чакала маладзік,
І зь ціхіх сноў,
Зь дзявочых мараў
Пляла ружовыя вянкі.
Пайсьці туды,
Дзе з каласамі
Твая шапталася каса,
Дзе зь цёмна-сінімі начамі
Ты ціха гутарку вяла.
Хачу шукаць туды пуціну,
Дзе ў сіняй пражы туманоў
Ты серп сярэбраны згубіла
І многа казачных гадоў.
І там, дзе стынь ў палёх нямее,
Дзе стрэхі выбеліў мароз
І быццам сеюць,
Зоры сеюць
На гонях шоўкавых нябёс.
Дзе месяц з зорнае званіцы
Вартуе золата кляноў,
Хачу сьпяваць,
Хачу маліцца
Над чаркай выпітых гадоў.
Хачу асьнежаным страпілам
Сказаць ў нямеючай цішы,
Што ты згубіла,
Ты згубіла
Асноведзь ціхую душы.
Што гэту сінь
І клён за брамай
Ты любіш так,
Як любім мы
Даўно рассыпаныя мары,
Даўно разьвеяныя сны…
Што ў час, як месяц серабрыцца
Ў каралях выцьвіўшых асін,
Другой красе,
Другім зарніцам
Ты аддаеш спакой душы.
III
Як сумна, любая, дакоры
З твайго кілішка дапіваць,
Калі так сьвецяць,
Сьвецяць зоры,
Калі так зоры зіхацяць.
Пайсьці б у ноч,
Пайсьці б далінай,
Пайсьці чорт ведама куды…
Ня ўсе пратоптаны пуціны,
Ня ўсе стаптаны гарады.
Пайсьці, дзе ветры на азёрах
Зь лістоты выткалі абрус…
Люблю я шыр,
Люблю я поле,
Люблю я маці Беларусь.
Тут кожны кует пяе каханьне,
Тут рэчка казкаю журчыць,
Аповесць доўгую змаганьня
Тут навявае кожны крыж.
Дарогай ў далечы пайду я,
Пайду часамі без дарог,
І кожны кусьцік расцалую
У растрывожаных палёх.
Калі над цінаю імшараў
Засьвішча волат гарадоў,
Я разаб’ю пустую чарку
На полі выпітых гадоў.
Ня стану, любая, дакоры
З твайго кілішка дапіваць,
Калі над шляхам будуць зоры
Сталёвай раніцай зіяць.
ID:
869250
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 24.03.2020 22:44:07
© дата внесення змiн: 24.03.2020 22:44:07
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
