Приборкай, душе, вихор дум сумних,
для осені, у дні ці дивовижні,
довір пісень твоїх зітхання ніжні,
утіху любих спогадів твоїх!
Бо місто є глухим до наших мрій
і не призна́є нашої любові,
тож корабель її потоне знову,
серця не освітивши в час сумний.
Почуй: ніч сходить до своїх доріг;
у мороці на просторах магічних
вона зірок розгорне книгу вічну
там, де бузковий вічності поріг.
Николай Лилиев
Смири, душа, размирната си скръб
Смири, душа, размирната си скръб
и повери на есента безбрежна
въздишките на твойта песен нежна,
утехата на твоя спомен скъп!
Градът е глух за нашите мечти,
градът не ще приеме любовта ни
и нейний странен кораб ще потъне,
преди едно сърце да освети.
Чуй, спуща се по своя друм нощта;
сред мрака на заспалите простори
тя звездната си книга ще разтвори
от теменужний праг на вечността.