Це був час, що серця у любові топив,
Тихо плинув у снах, наче біла вуаль.
Чуєш, як з берегів там у зоряну даль
Над водою летить солов’я ніжний спів?
Безумовно, що там промінь прагнень яснів,
Де з волосся зняла ти останню вуаль,
Де постеля м’яка, наче тиха печаль,
Груди вкрила твої у барвистості снів.
Та чи бачиш пітьму, де страждають думки,
Де із відчаєм бродять бліді мертвяки
І шукають, забуті, свою страдну путь?
Де закоханих будить страшна самота,
І до дзеркала вмить босі ноги ідуть,
І струмки сліз біжать аж на спраглі вуста.
Théodore de Banville
La nuit
A cette heure où les coeurs, d'amour rassasiés,
Flottent dans le sommeil comme de blanches voiles,
Entends-tu sur les bords de ce lac plein d'étoiles
Chanter les rossignols aux suaves gosiers ?
Sans doute, soulevant les flots extasiés
De tes cheveux touffus et de tes derniers voiles,
Les coussins attiédis, les draps aux fines toiles
Baisent ton sein, fleuri comme un bois de rosiers ?
Vois-tu, du fond de l'ombre où pleurent tes pensées,
Fuir les fantômes blancs des pâles délaissées,
Moins pâles de la mort que de leur désespoir ?
Ou, peut-être, énervée, amoureuse et farouche,
Pieds nus sur le tapis, tu cours à ton miroir
Et des ruisseaux de pleurs coulent jusqu'à ta bouche.