Лежу в одлюдницькій пустині –
в морозній самоті своїй,
мене минає сонце нині,
як сяєво незбутніх мрій.
Тягну я руки і не знаю,
кого б з любов'ю там зустрів,
а наді мною жах витає
моїх невимовлених слів.
Безумно крутить веремія
і в скорбній ночі глибині
вже скоро смерть тихцем відкриє
свій лик невидимий мені.
Николай Лилиев
В безлюдните пустини
Лежа в безлюдните пустини
на свойта мразна самота,
край мене слънцето ще мине,
като загубена мечта.
Ръце простирам и не зная
кого с любов да призова,
над мене ужасът витае
на непромълвени слова.
Безумно вихърът ме брули,
и в скръбний блясък на нощта
пред мене скоро ще отбрули
безшумно своя лик смъртта.