Сніг цнотливий побілив валуни безбарвні,
наді мною голубінь, хмара піді мною;
світ заслоною увесь вкрився потайною,
був погрозний і пустий, – лиш вогні примарні.
Я позаздрив валуну, що був сам і чистий,
хоч пив сонце без кінця, сам же був холодний,
хоч очікував борвій, був завжди погодний,
криків інших він не знав, крім негоди свисту.
Я не можу лиш собі жити в цьому світі,
сонце бачити здаля і бур божевілля,
світло мушу віддавать, грім вертать луною;
в серці квіти і бур’ян у однім суцвітті,
чиста порскає з грудей, потім темна хвиля, –
мушу я шукать людей, щоб служить собою!
Jerzy Żuławski
Sonety mlode: Na szczycie
Śnieg dziewiczy pod stopą bielił głaz bezkwietny,
a nademną był błękit, a obłok podemną;
tak świat się cały okrył zasłoną tajemną
i był groźny i pusty — choć blaskami świetny.
Zazdrościłem głazowi, że był sam i — czysty;
chociaż słońce pił ciągle — sam był ciągle chłodny,
choć poglądał na burze — był ciągle pogodny,
i nie znał krzyków innych nad wichrów poświsty.
Mnie nie wolno dla siebie tylko żyć na świecie,
chłonąć słońce i burzom przyglądać się zdala;
blaski muszę oddawać, gromom echem wtórzyć,
w sercu mojem wyrasta wraz z chwastami kwiecie,
z piersi tryska to czysta, to znów mętna fala —
i ludzi szukać muszę, ludziom krwią swą służyć!